Читать «Врятований» онлайн - страница 9

— Чому ви не розповідали про нього раніше?

— Та думав, це хтось з місцевих. Тобто — з наметового містечка.

— Може ми поговоримо пізніше, після Повечір’я?

— Добре, — кивнув Томіґан. — Ну, то я піду?

Брат Томіґан навіть не здогадувався, носієм якої доброї звістки став. Бо Саґара починав вже підозрювати Кінсбі — а такі підозри, коли їх не можна розвіяти, руйнують стосунки в групі.

Це було дивно — і водночас дуже природно, що саме відлюдник брат Томіґан вступив з дитиною в контакт, нікому нічого не сказавши, і прийняв хлопця за одного з спільноти. Жоден інший шінденівець не припустився б такої помилки, бо всіх дітей спільноти, тридцять вісім осіб, пропустили через лазарет «Лева», а тридцять дев’ятий, власне, там і народився. Але саме брат Томіґан жодного разу не чергував у лазареті, бо майже весь час порався біля водоочисника та біля кідо, понівечених при розбиранні завалів. Інші брати ходили купатися на океан (вся очищена прісна вода призначалася тоді суто для внутрішнього вживання) групами та вдень; брат Томіґан, стидаючись свого каліцтва — на самоті і майже вночі. Хлопчик, як і людожер, вів нічний спосіб життя — бо за кілька тижнів підземного існування його очі звикли до темряви. І він не побоявся показатися братові Томіґану, бо…

«Бо брат Томіґан без протезів — одного з ним зросту!»

Блискавка впала в море, повітря струсонулося від грому. На мить бліде світло обмалювало на верхівці пагорба фігуру механіка. Повз Саґару пройшли чоловік та жінка — останні двоє з тих, хто сьогодні отримав свої процедури.

— Така гроза, — звернувся до них Саґара. — Зачекайте тут, поки не скінчиться. Залишайтесь на вечерю.

— Ні-ні, ми підемо, — захитала головою жінка.

Чоловік взяв її під руку та допоміг спуститися по апарелі. Вони пошкандибали під дощем. не озираючись. Саґара затамував зітхання.

Мешканці Мінато уникали спілкування з шінденівцями. Вони взагалі старалися до мінімального рівню знизити спілкування з представниками місій — але чомусь саме шінденівців намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Іто готовий був говорити з Саґарою на теми, що виходили за межі буденних потреб спільноти — але й він замикався в собі, стикаючись з кимось іншим.

Саґара якось мав щодо цього розмову з Мінья — того дня, як відлетіла Перша центурія.

— Чому вони ненавидять нас? — спитав Мінья. — Це ж Ріва їх вбивали. Це вилупки зі станції Ходері їх продали. Врешті решт, це Маеда підбурив їх повстати. А ненавидять нас.

Саґара знав справжню причину — зрештою, їх було декілька, але найголовнішу він не міг пояснити Мінья. Він назвав найпростішу:

— Бо ми не встигли перешкодити Ріва.

— Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як він просувався.

— Якби ми справді цього хотіли — могли б. Чотири такі кораблі, як «Танкред», могли б зробити глибокий прорив та принаймні захистити місто.

— А потім? Якби Ріва захотіли повернути цей сектор під свій контроль, чотири кораблі не захистили б його.

— Це так. Але Ріва стягували всі сили до Андради. Це важливий для них рубіж. Лише одна дискретна зона до Тайроса — і всі кораблі наперелік. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм більше не потрібний — але навіщо?