Читать «Врятований» онлайн - страница 8

— Або гнався, або вони кудись бігли разом.

— Я тут трошки порозмовляв з Енґі, перекинувся словечком ще з деким… Років йому з шість на вигляд, дуже худий, але прудкий, так?

Саґара кивнув. Він вже розпитав Кінсбі, намагаючись витягти з нього найменші деталі.

— Цей хлопець — привид, отче. Його бачать — але ніколи не можуть до нього наблизитись. Поміркуйте самі: хіба дитина такого віку могла б вижити сама у руїнах?

— Ми знайшли в людожера трохи шіфудо. Може, він підгодовував дитину.

— Ні, - пан Іто рішуче затрусив головою. — Ні! Знаєте, що? Вода! Ви б знали, як ми мордувалися, аби спромогтися зробити хоч трішечки прісної води! Полишали різні речі з вечора, щоб облизати росу вранці, робили випарювач на сонячному теплі, вичавлювали сік з водорості… Малий не міг би цього зробити сам. Він — привид, пане Саґара. Навіщо людожерові підгодовувати дитину? Він не гербував кістлявими.

— Але де він сам брав воду?

— Ну… Він теж міг випарювати її на сонці, або витискати з водорості. Він же доросла людина.

— Він міг так само ділитися водою з хлопцем.

— Ні. Ні!

Саґара не міг зрозуміти причин такого рішучого заперечення.

Староста трохи ще попереминався з ноги на ногу, а потім майже пошепки сказав:

— Відспівайте його.

— Що?

— Відслужіть молебень чи щось таке. По всіх загиблих дітях цього нещасного міста. Нехай ця маленька душа заспокоїться й перестане нас тривожити.

Не дочікуючись відповіді, старий почимчикував під дощем до наметового містечка, у якому жили залишки мешканців Сунаґіші.

Саґара піднявся на апарель — і побачив брата Томіґана, точніше — Томаса Монаґана, головного механіка на «Леві».

— Кудись зібралися, брате?

— Так, отче, — сказав Томіґан. — Хочу трохи поблукати під дощем. Триста років цього не робив. А ще подивлюся врешті-решт на місто.

— У вас є лише півгодини, — нагадав Саґара. — Тільки встигнете піднятися на пагорб, ото й усе.

— Та знаю. Нічого, — брат Томіґан махнув рукою.

Він спустився впевнено — стороння людина й не здогадалася б, що брат Томіґан ходить на протезах. Вже внизу розвернувся і сказав:

— Той хлопець, отче… Даруйте, я випадково почув вашу розмову… Так от, хлопець — не привид.

— Ти його бачив?

— Так, кілька разів. Я виходив купатися ввечері, затемна. Не люблю, коли на мене витріщаються, знаєте… Потім трохи сидів на березі, грав на губній гармошці. Одного разу побачив дитину — хлопця, на вид може п’ять, може, менше… Сидів на плитах, отам, — брат Томіґан показав рукою на колишній причал. — Слухав, як я граю.

— Ти не помилився? То справді була дитина?

— Так, я її бачив, як оце вас. Він підійшов дуже близько. Першого разу чкурнув, щойно я перестав грати. Потім залишався — мабуть, чекав, поки я знову почну.

— Розмовляв з вами?

— Жодного разу. Я намагався його якось розговорити, але ж я не знаю ніхонґо — а він, мабуть, не знає латини. Він якийсь… дикуватий. Наступного разу я приніс йому трохи бустеру та шоколаду. Шоколад він викинув. Навіть не зрозумів, що треба розгорнути спочатку. Але він взагалі не брав нічого, аж поки я не відповзав метри на чотири…