Читать «ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО» онлайн - страница 55
Адріан Кащенко
голосить!
Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку.
Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні, скелясті острови, а
з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожців
Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою і
височенними окопами.
Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг
Кодацький.
Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревіння і
врешті вже козаки не чули один Одного. Жінки зблідли на виду, тулили
до себе дітей та хрестились... Принишкли й молоді козаки, поглядаючи
то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стерні, то вперед, де
Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек
нього, розбивався білою піною і неначе в безодні зникав з очей. Ще
мить, і біла піна залила б й козаків, і жінок, і дітей... та не вспіли
жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту
піну, впав усім днищем на першу лаву порогу і розкидавши на обидва
боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втрете
й учетверте... І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже
заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді.
- А тягніть лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою, - сказав
Петро, сідаючи на чердаку, підобгавши по-турецькому під себе ноги, -
та давайте, що там є поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак,
кодацький городничий, прокинувся і сподівається нас на сніданок.
Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.
- Митець ти, Петре! - обізвався Гарабурда. - Коли б не ти, то,
їй-богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця.
Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосульманські скелі,
перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави бурського порогу і перед
очима козаків запінився вже поріг Лоханський з скелястим островом
Куликом посередині порогу.
Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба
під лівий берег, де саме йшла найпрудкіша течія Дніпра, що звалася
козачим ходом, і під'їхав під високі, чорні, непривітні скелі.
- Жінки, бережіться змія! - гукнув він, коли під однією скелею
несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера.
- Ох лихо, - скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру.
- Який там змій! - обізвався Петро. - Нащо б ото я полохав жінок
та дітей!
- Осе ж та сама печера, що в ній, кажуть люди, живе змій! -
провадив Люлька.
- Чули, чули ми! - обізвалися жінки. - І літає він, і людей хватає
та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кісток тут людських!
Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали
на печеру.
- Бабські брехні! - пробубонів Петро і, поколупавши протичкою у
люльці, потяг у себе цілу копицю диму.
Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб,
проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набіг скоро й до Стрельчої