Читать «ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО» онлайн - страница 4

сонця! - Справді, - відповіла дівчина, - неначе золотий килим, що ним

вистелена стежка в те чарівне царство, де всі будинки вкриті золотом,

а в садочках срібні яблука ростуть. Козак підсів до своєї нареченої і

пригорнув її. - Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке

радісне й чарівне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми

його одкладаємо? Нащо марнуємо дні? Дівчина глянула на нього з

коханням. - Я не від того, мій любий, щоб скоріше взяти шлюб, та

тільки от... як тато? - Попросимо сьогодня батька, щоб скоріше

поблагословив нас звінчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала

свої очі. - Мені, Демку, ніяково про те просити. Проси сам. - Про що ж

то ви хочете мене просити? - почувся журливий голос позаду молодих і

з-поміж верб левади вийшов старий Балан. Зачувши голос батька, Демко й

Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч і був трохи збентежений,

чемно вклонився старому, покірливо проказавши: - Хотіли ми, тату,

просити вашої милості, щоб благословили нас скоріше шлюб узяти. Старий

козак докірливо похитав головою. - Се ти, козаче, замість того, щоб

неньку Січ обороняти, так поспішаєшся до шлюбу? Не так робили за наших

часів! Батьки наші все життя про Січ піклувалися, а як уже не держала

рука шаблі, так тільки тоді про одруження згадували. Не втече від тебе

шлюб, козаче... та й Галя ще не перестаріла. Од такої відповіді Демко

засмутився і похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батькові до

плеча і поцілувала його в руку. Серце старого запорожця зразу

пом'якшало від ласки дочки і, погладивши рукою Галине волосся, він

сказав, сідаючи на землю: - Сядемо, діти, та поговоримо... Галя сіла

поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сів з другого боку. - Як

його, діти мої, про шлюб та весілля тепер думати, - почав старий

запорожець, - коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?..

Поховали Матір-Січ? Молодий козак не хотів так легко піддаватись. - Та

що ж, тату... - сказав він. - Хіба сумувати нам без краю? Журбою Січі

не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живі посумують

деякий час та й знову про живе думають... Старий журливо похитав

головою. - Не розумієш, козаче, того, що сталося. Не в тому тільки

лихо наше, що Січі вже немає... Не вперше руйновано Січ Запорозьку:

руйнували її й татари, й турки, й москалі, а вона знову вставала, бо

жива була душа козацька... Тепер же Січ вмерла навіки, бо ви зганьбили

її... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука

пекельна! Не боліло б моє серце, коли б я знав, що Січ зруйновано

після того, як залито кров'ю її шанці... Та смерть була б не

довговічною, бо кров, пролита за рідний край, дає паростки і веде за

собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподіяли Січі, є смерть ганебна,

а може, боронь Боже, й довічна. Нема чого й говорити: ви самі власними

руками задавили свою матір! - Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що

ж ми мали робити, коли вся січова старшина й сам кошовий не схотіли