Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 79

Аж тут почувся підозрілий звук, і, розвернувшись, я побачив, як із повітря матеріалізується мій шеф, Пайба Оліфаг.

— Бруксе, ти ще тут? — гукнув він.

— Десь тут, — сумно мовив я, — Але ви мене і підсадили…

— Так, іноді є така потреба. Не ображайся, все ж обійшлося.

— А як ви мене знайшли?

— Ну, мені Джаскін повідомив про спіритичний напад, що стався з Нінкомпупом, — шеф стенув плечима, — а оскільки мова йшла про Портфеллера, я зробив десь той же логічний хід, що і ти. Але ти тут і натворив ділов! Молодець, знатимуть тепер, з ким зв’язались. А ти, власне, де?

— Що, ви мене теж не бачите?

— Ні. Але ти припиняй понти ганяти, не знаєш хіба, що чим довше ти перебуваєш у невидимому для інших стані, тим важче потім повернутися до нормального існування.

— А, ну добре. А тепер?

— Не-а. Нічого, схожого на тебе не бачу.

— Ну, я намагався. Так що мені тепер робити?

— Мусиш подумати про те, яке життя прекрасне, і як тобі хотілося б продовжити це заняття. Якщо не згадаєш нічого такого принадного — тут вже я тобі нічим не допоможу.

— Ну і завданнячко! — вжахнувся я. Останнім часом я отримував від життя лише прикрі несподіванки, окрім, окрім…

— О, ну нарешті! — вигукнув шеф, рушаючи до мене, — Тобі вдалося! Я тобі, взагалі-то заздрю. Мені, мабуть, не вдалося би так швидко згадати, заради яких-таких приємностей я існую. Ну, вітаю з поверненням!

І тут, знесилений кількагодинним перебуванням у світі духів, я похитнувся і впав, дорогою зомліваючи. Десь в процесі мене, здається, підхопили, не давши остаточно розтрощити кумпол об тверду підлогу муніципальної лазні.

***

— Так от, я, гик, думаю, чи не призначити Брукса штатним оглядачем? — мовив мій сильно захмелілий шеф. (Дійство відбувалося наступного вечора в Геліконі.)

— Ні! — сіпнувся я, холонучи від жаху, — Я не достойний такої честі!

— Та що там! — відгукнувся Пайба, — Ти ж протримався в невидимому стані майже шість годин, а це вже другий ступінь професійної магії. Теоретичних навичок, звичайно, не вистачає, але не можна ж не визнавати успіхів. Отже, дамо тобі окремий стіл, зарплату підвищимо — ну, не надто. І взагалі, не сперечайся зі мною, це мене дратує.

— Гаразд, не буду, я собі не ворог.

Адже ж, подумав я, в мене не так багато шансів отримати наступне підвищення. Стати редактором, і того менше. Так що, чого пручатися? Зарплату пропонують підвищити, у що взагалі іще треба повірити і змиритися інтелектуально з цією новою максимою реальності.

— А як ви вважаєте, шеф, Архи надовго відчепилися?

— Та хтозна. Тільки за Портфеллера можеш деякий час не хвилюватися — він валяється в лікарні з якимсь нервовим розладом.

— І все-таки, Бруксе, які вони були, Архи? — інтерес Джаскіна за останніх кілька годин все іще не вичерпався.

— Та страшні потвори і висловлюються цим, ну, амфібархієм чи навіть хе-…хореєм.