Читать «Прекрасна чаклунка» онлайн - страница 225

І шевальє де ла Прері вихопився на свого коня.

— Ви хочете остерегти Кукана? — вереснув Медард.

— Звичайно, хочу остерегти його про те, що ви тут куєте на нього, — відказав шевальє. — Я не дозволю, щоб такий чоловік загинув від ножа скаженої мегери, яка хоче так віддячити йому за те, що він урятував їй життя.

Він цьвохнув коня й погнав чвалом, але далеко не від’їхав, бо Лібуша блискавично розмахнулась кинджалом, якого тримала в руці, й пожбурила його в спину вершникові. Шевальє де ла Прері захитався і, не пускаючи з рук повода, повільно, ніби нерішуче сповз на землю. Лібуша підскочила до нього, висмикнула кинджал з рани під лівою лопаткою, що означало миттєву смерть, злетіла сама на коня й зникла у вечірньому присмерку. «Це таки справжня відьма, — думали нажахані веритарії, вслухаючись у тупіт її коня. — І в цьому збрехав нам Кукан, коли казав, що її без вини звинуватили в спілці з дияволом».

Через три тижні в Страмбі, столиці однойменного італійського герцогства, на piazza Monumentale — майдані Пам’ятників — герцог Страмбський, він-таки Петр Кукань з Куканя, зі своєю молодою щасливою дружиною після закінчення шлюбного обряду, який відправив сам кардинал Франческо Барберіні, папин небіж, під оглушливий радісний крик натовпу, що заповнював просторий майдан ущерть, вийшов із бронзових дверей на паперть собору святого Павла.

Вродливий, ніби юний бог, увесь — на бажання молодої — в білому, так що й справді не різнився від її дитинного уявлення про казкового принца, Петр іще ніколи не жив таким окриленим, повним життям, не мав стільки ясних, радісних думок, надій та перспектив, не відчував такої гарячої віри в те, що людський світ добрий. Герцогівна ледь спиралася на його руку, а він дивився згори паперті на свою Страмбу, про яку з тієї миті, коли ввійшов був до неї вперше вісімнадцятирічним юнаком, відчував і знав: Страмба стане містом його долі. По довгих роках невдач, програшів, злигоднів, в’язниць, ешафотів, страждань і жахів Петр вернувся до своєї Страмби як переможець, під схвальні усміхи світських і духовних можновладців, шведів і французів, та навіть самого папи.

Ні, це був не тільки його успіх, це був насамперед тріумф правди, за яку він одвіку бився, розуму, в силу якого вірив, і справедливості, поборником якої був. Він, Петр Кукань з Куканя, здобув визнання й пошану тих, хто спрямовував політику цієї частини світу, й примусив їх забрати його з табору ізгоїв, сказавши: «Ти добрий. Ти ніколи не збрехав, ніколи не підвів, ніколи не відступив перед найтяжчим завданням, поки сам уважав, що воно служить добрій справі. А тому вгорнись у горностаєву мантію й сядь спочатку на трон герцогський, який ми тобі повертаємо, а потім на трон королівський, який ми тобі пропонуємо, й виведи зневірене, стражденне людство з темряви, в якій воно заблукало з вини своїх поганих проводирів».

Певне, такі думки снувались у голові Петра Куканя аж до хвилини, коли сталось оте незбагненне, чого не зумів виразно помітити й змалювати ніхто, дарма що на ту подію дивилися сотні очей. Якась невідома особа пробралася до самого Петра і всадила йому в груди ніж — це факт незаперечний і доведений, хоч би вже самим тим, що герцог у ту мить похитнувсь й упав на коліна, на обличчі в нього з’явився вираз подиву, а на грудях виступила червона пляма.