Милувалась собою перед Кінчевим і люстром, а за стіною кілька годин тому вбили дівчину…
У залі, де її знайшли, балкон не замикається. Просто зачиняється зсередини…
Навколо будинку ходив Гапченко…
Там, на балконі, вони з Ярижською курили. Ольга взяла з підвіконня, із заздалегідь покладеної там пачки, довгу сигарету, нервово клацнула сріблятою, з ребристою поверхнею запальничкою. Він також витяг з кишені брюк свою пачку, жестом попросив запальничку. Прикурив, затримав у руці:
— Красива штучка!
— У вас є смак! — видихнула вона в обличчя. — Це Данхіл! Купила Кирилові на день народження, а він кинув палити. І мені радить. А мені було приємно подарувати не просто стильну, а й дуже дорогу річ. Причому виключно за свої гроші. Повірте, я за неї двомісячну платню виклала!
— І як він до цього поставився?
— Купив норкову шубу.
Два різних тютюнових запахи кружляли в повітрі, змішувались, танули… А між курцями було лише відчуження.
У великій залі, яку тут називали Маленькою, знайшли дівчину…
Біля балкону — зелений більярдний стіл з киями й розсипом куль відтінку слонової кістки. В іншому куті — великий бронзовий Будда, поруч нього — грамофон зі срібною трубою. У третьому куті, у каміна, — ще один старовинний годинник, менший, ніж у їдальні, підліткового зросту, з овальним верхом та мережевним різьбленням. Посередині — чорний рояль, пустуватий, без нот. Над ним схилила віти жива пальма. Кілька невеликих зелених диванів з подушками та м'якими іграшками-звірюшками…
Колишній музей…
У вітальні перед вхідними дверима інтимно світилися жовті бра з бронзовими інкрустаціями. У їхніх приглушених променях здавалися більш домашніми і порожня дерев’яна шафа-вішалка, і великий фікус, і череватий столик зі смішним телефоном, що здавався бутафорським — у стилі початку ХХ століття, з довгими шнурами й випнутим цифрами диском. Поруч лежали простацька кулькова ручка й пачка чистих зеленкуватих стікерів. І він сказав тихо, ніби лише для себе:
— Ви не помічали, що будинок всередині здається більшим, ніж зовні?
— Так, — відгукнулась економка з-за його плеча, — помічала. Кругом — високі старі дерева, тому звідти він і виглядає меншим. У порівнянні…
— І це при тому, що стіни такі товсті, зменшують метраж…
Товщина стін вражала. Неподалік розкішних сходів він прикинув, розчепіривши руки:
— Більше за метр… Значно більше. Одначе, й будували тоді…
Він розставляв на схемі номери, майже засинаючи. Кімнати для гостей — жовта, блакитна, маленька… Ще якась… А-а-а, VIP… Ванни, туалети, завіски, ламбрекени, жалюзі… Сходи, такі різні. Головні на другий поверх — театрально-розкішні… А до башти — спартанські гвинтові… Та все одно гарні…
Тендітна чорнявка на портреті… Вона тут жила колись…
Дивилась, наче жива…
Кінчев довго пахкав сигаретою біля розчахненої кватирки. Потім роздивлявся свої креслення. План, звісно, непрофесійний, архітектори креслять не так, але для його роботи згодиться. Навіть дуже.
Спіритичний сеанс
Ковзало по темно-горіховій поліровці столу горезвісне блюдечко. Ледь чутно, неприємно рипіло. Тремтіло, затиснене зусебіч беззахисними пальцями. Найсильніше здригалися найдовші та найтонші — з некрасивими бугорками суглобів.
Схожа на підстаркувату худорляву грузинку Магнолія Федорівна, медіум цього сеансу, низьким загробним голосом промовила:
— А тепер скажи нам, хто ти, о дитино пітьми.
Всі враз напружилися й почали дихати глибше.
Віра недоречно згадала, як сміявся з її захоплення старший брат Іван. Весело сердився, ходив по кімнаті, розмахував руками, а вона лише слідкувала за ним очима, сидячи на дивані.
— І хто ж вас тільки не переконував, що де — дикість! Ти б, Верунчику, хоч журнали почитала…
— Я читала… — почала було вона, але Іван не дав договорити:
— Що читала? «Спиритический журнал»? Чи газету «Вестник медиумов»?
— Навіщо ти так?..
— Та ще тридцять років тому при Петербурзькому університеті ціла комісія працювала. Очолював сам Мендєлєєв! Вони беззастережно довели, що це ви самі рухаєте вашу тарілку.
— Самі?! По-перше, не тарілку, а блюдечко, по-друге, ти хоч раз спробував?
— І не стану. Існує задовільне наукове пояснення. І чіткий висновок: спіритизм є марновірством та забобоном. За-бо-бо-ном. І крапка.
Віра легким поштовхом скинула м'які домашні туфлі. Забралася на диван з ногами. Слабко заперечила:
— Проте воно рухається само. Розумієш — само.
— Дурниці! Це несвідомі рухи. Ваші же.
— В усіх? В усіх учасників сеансу?
Він фиркнув:
— Тремтіння рук складається. Чи просто груповий гіпноз. Медіумом може бути не кожен, так? Скоріше за все, людина, що володіє гіпнозом. А ви й радієте: духи! З того світу! Розмовляють з нами!
Він сміявся, а Віра дивилась на свої сірі туфельки. Сірі на візерунчастому килимі…
Ах, як Ваня помилявся! Зараз вона виразно відчувала присутність… Присутність зла. Батюшка говорив: біси. Може бути…
Жінка-медіум ще раз пророкотала замогильним голосом:
— Хто ти, що прийшов з того світу? Назви своє ім'я!
Вона була блідою. З темними півколами під очима. У химерному лискучому тюрбані. Немолода й некрасива.
Блюдце підскочило. Завмерло.
— Д! — дружно видохнули одразу три голоси.
Віра майже фізично відчувала холодні доторки мороку. Спиною, шиєю, потилицею.
Темрява поневолила її і тепер уже ні за що не відпустить.
Спрямовані з усіх боків на біле коло пальці тремтіли, блюдце ворушилось, як живе, рухалося…
— Е!
І Григорій також жартував: «Спіритизм зараз у моді. Ще б пак! Без телефону, без дроту можна з Наполеоном поспілкуватися! Живий він на вас і уваги б не звернув. А тут повинен відповідати на глупі-глупі питання».
Боже, як він помилявся!
Схилилися у напівтемряві голови, досередини, до живого блюдца, нависло над усіма те саме, страшне, невідворотне.
— М!
Навіщо? Навіщо нам знати його ім'я? Хто він? Прибулець з невідомого мороку, з імли пекла? Він не скаже правди, він обов'язково ошукає. І потягне за собою.
— О! — радістно прошепотіли всі, крім неї.
Ні, ні, тільки не це!
Вона хотіла забрати руки, але пальці немовби приклеїлися до страшного блюдца й віддалялися від нього лише на міліметрик.
Ні, вони не відпустять. Ніколи. Якщо ти потрапив у пазури темних сил…
Блюдечко знову завмерло.
Віра дико закричала й упала навзнак разом зі стільцем ще до того, як медіум та спірити встигли вимовити «Н».
