Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 4

Один за одним повертаються до автобуса пасажири. Попереду, нагородивши нового попутника прокурорським поглядом, вмостилася дебела пані в довгій натуральній шубі. На її високу чорну зачіску пішло фарби та лаку для волосся по півкіла, не менше. І шуба, і волосся — чорні-чорнющі…

А з другого боку від проходу, трохи далі від нього — дуже симпатична дівчина в коротенькій світлій дублянці. Зняла білий беретик і почала розчісувати волосся. Довге, біляве, шовковисте… Таке повинне пахнути літньою галявиною чи сонячним пляжем…

Він спостерігав за цими проявами звичайного життя, наче фільм з заморського побуту дивився.

Цікаво, в чому зараз ходить Леся? У такому ж беретику? В дублянці? Леся, Леся… Де її зараз шукати?

Вдарила металевими молоточками легка мелодія «Нічної серенади» Моцарта — і змовкла. Тільки пара тактів. Улюблена з дитинства музика…

Пані у хутрах приставила до вуха крихітний мобільничок:

— Да. Да. Думаю, десь за півгодини… Канєшно, да… Все, як домовлялись… Ну, всьо. Зустрічай. Цілую.

Які тепер маленькі телефончики… Не те, що колись у Свинаренка, у того він більше на міліцейську рацію скидався… А він-то пишався! Мабуть, тепер тішиться таким же, малесеньким. Але ж і нігті в цієї пави — довжелезні, блискучі! Невже справжні? Як же вона примудрилася відростити такі? Та це ж, щоб не зламати, треба тільки сидіти весь час, пальці розчепіривши! Невже вона хоч щось із такими робить?

Розхлябано похитуючись та тримаючи руки в кишенях, постояв у проході хирлявий хлопчина в обвислій куртці та темних окулярах. Ото ще дивак, тут і так темно! Плюхнувся позаду від дівчини. Щось енергійно жував, під довгим волоссям ритмічно рухалися вуха. Ліве, обернене до Бориса, прикрашала дірочка — цей чувак ще й сережки, буває, носить! Чогось огиднішого для чоловіка годі й уявити…

Мотор загарчав сильніше, затишна маршрутка м’яко покотилась по шосе, покритому ледь помітною крижаною скоринкою. Прокинувся підвішений під стелею телевізор. Фільм пішов з середини. Якась безглузда американська комедія: «Куди ти зібрався, Біл? — Не лізь у мої справи! — Що?! Я вже не маю права? — Про права хай тобі полісмен розкаже! — Ану стій! Стій, кому кажу! — Вжжж! Жжжуу! Трах! Бах! — Ти заплатиш мені, негіднику! За все заплатиш!»

Заплатиш. Оце єдине розумне слово в цьому дурному фільмі. Хтось повинен заплатити. Обов’язково. Не в кіно, а насправді.

Конкретний негідник. У конкретному містечкові, повз яке за півтори-дві години проїжджатиме цей симпатичний автобус.

Хтось дуже довго чекав на розплату.

Розплата наближалась зі швидкістю цієї теплої благополучної маршрутки. Потрібно повернути своє. Вистраждане. Праведне. Хоча й незаконне…

Він швидко їхав зараз по борг. Він, Борис Цокотюха. Жалюгідне байстря цього непривітного й несправедливого світу. Злий хлопець з безжальним цвяхом у серці.

Унітаз розмовляє французькою

— Люба моя, з тобою щось негаразд? — Кирило Іванович Ярижський, успішний і досить відомий бізнесмен, нарешті дістався до свого недавно придбаного дому, усівся в крісло й, усім нутром настроюючись на відпочинок, розкинув за бильцями рукию Однією вже тримав пульт від телевізора. — Які можуть бути привиди? В наш час? Схаменися!