Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 30

— Що цікавого ви тут розповіли?

— Та ось… — стенув плечем наймолодший, чорнявий, неслов’янського вигляду. — Ми якраз… працювали. І нікуди зі спальні тої не виходили. Доки Надія Картівна не покликала… сюди. Тут ми й про це ось… про дівчину дізналися… що її… вбили, корочє.

— З ранку працюєте?

— Так, — молодий явно був найбалакучішим з бригади.

— О котрій почали роботу?

— З восьми, як завжди.

— А матеріали звідки носите?

— Та ж там же, під стіною лежать. Корочє, раніше приготували.

— І в коридорі, — додав кремезний бригадир, що сидів посередині між товаришами. Усі троє поглядали то вгору, на високу дзеркальну стелю, то вниз — на товстий помаранчево-жовтий килим. Рослі металеві підставки, вишикувані паралельно до стін, наче колони, вінчалися зверху білими плафонами, щось на зразок торшерів-баскетболістів.

— І що ж, навіть до туалету ніхто не виходив?

— А чого його туди виходить? — знову перехопив ініціативу чорнявий молодик. — Тут при кожній спальні — свій туалет. І ванна.

— І не курив ніхто?

— Не палимо ми, — гордовито заявив старший. — Тимур он також кинув, жінка вагітна, чого її труїти? Ну й дитину майбутню теж…

Чорноокий Тимур підтвердив:

— Кинув. Три місяці вже не палю. Та й хазяйка тут наказала, щоби приміщенні димом не смерділо.

Кінчев згадав про тютюновий запах у хазяйській спальні:

— А сама вона не курить?

— Курить, — статечно відповів старший. Чорнявий додав:

— Дак їй можна, вона хазяйка. Та й запаху тут майже не спостерігається. Хіба що зрідка коли…

— Запах іде з вітальні?

— Та вроді як через вікно, з вулиці. На балконі вона любить покурити. На свіжому повітрі, корочє.

— Отже, ви нікуди не виходили й підозрілого нічого не бачили, не чули?

— Працювали ми…

Літній вузьколиций чоловік, що раніше мовчав, раптом зізнався:

— Бачили, як дівчину несли… Труп її.

— Ну — і?

— Так у неї тільки на одній нозі капці були… Тобто — капець.

Кінчев підніс вгору вказівний палець:

— Оце і є справжня спостережливість! Міша, не забудь у протоколі зазначити! Вас як звуть, товаришу?

— Той, е-е, Батрак, Павло Петрович.

— Дякую, Павле Петровичу. Такі уважні люди, як ви, завжди допомагають слідству.

Чорноокий молодик також не схотів відставати й випалив:

— Зранку маленька вантажівка приїздила. З магазина…

— І що?

— Ну, приїхала та й поїхала.

— Коли приблизно?

— Ну, десь у десять-одинадцять…

— Обідати будете? — зайшла до кінозалу похмура Надя Щукіна. — Смеркається вже, а ніхто ще зранку не їв.

— А слідчі органи заразом не погодуєте? — весело спитав Кінчев.

— Звичайно, я на всіх приготувала.

— Ходімо, товаришу Шерман. Протокол потім допишеш.

Нечисленною колоною вони посунули за Щукіною на кухню, посеред якої за великим столом уже сиділи помічник слідчого Коля Власенко й охоронець Микола Гапченко. Обидва мовчки сьорбали борщ.