Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 28

— У вас ключі є?

— Ні. Може, в Наді… Та можемо й через зал…

Але слідчий не поспішав виходити із затишної бібліотеки.

— Пізніше. А чоловік ваш де?

— У справах поїхав до столиці. Ще вчора.

— Коли планує повернутися?

— Думав завтра…

— Ви сповістили його про ці події?

— Так, щойно. Він так розстроївся!

Кінчев відхилив балконні двері, оглянув краєвид і пішов до гвинтових сходів.

— Прикраси в стилі модерн, — сказала Ярижська.

— Замовляли у столиці?

— Навіщо? Вона чудово зберіглася. Замінили тільки дерев’яні частини — сходи й поруччя.

— Так, красиві, — слідчий без пошани затупотів по нових сходах. Він помітив, що всі в домі ходять виключно в капцях і його грубі теплі черевики геть не пасують до музейної вишуканості меблів та підлоги.

Ольга Володимирівна пішла слідом.

Тісна башточка була світлою й затишною: великі вікна, зелень у кашпо, посередині — круглий стіл з легкими вигнутими стільцями. На один з них усівся Кінчев. Ярижська примостилася навпроти.

— Часто тут проводите час?

— Повірте, немає коли. Якось чай пили увечері.

— Чим заклопотані?

— Ремонт… Він стільки сил забирає… У нас тут дизайнер з Києва працював, найкращий у реставрації. Може, чули — Буруковський? Ні? Ось-ось приїхати повинен. У нього такі вимоги до матеріалів! До якості! Сам перевіряє, кожну щілинку. Кирило весь у справах, а ремонтом займаємось більше я з Валентином.

— Валентином?

— Ну, з дизайнером, Буруковським.

— Чому ви вирішили поселитися тут? У Барвінківцях?

— Чоловік придбав завод. Перспективи непогані… Мінеральні води просто під ногами течуть! Це ж здоров’я людей! Ну, і екологія тут непогана, і місця мальовничі.

— Так, нічогенько, — Кінчев підвівся й визирнув у вікно. — А гараж новий збудували?

— Ні, при музеї там сарай був.

— Там можна сховатися?

— Ви мене лякаєте!

Він усміхнувся:

— Чим?

— Хтось ховається в гаражі?

— Я такого не казав.

— Але може сховатися.

— Ви часто туди ходите?

— Ну… Взагалі-то так. Виїжджаю майже щодня.

— Самі зачиняєте?

Вона розгубилась:

— Буває, що й ні. Вдень. Приїхала — й знову їду. Територія охороняється. І двірник, він, коли тут, відчиняє. Там у нього ці… всілякі… інвентар.

— Ночує тут?

— Ніколи! У нас восьмигодинний робочий день. І два вихідних. Дехто, звісно, понаднормово працює, але це оплачується додатково.

— Хто працює понаднормово?

— Надя Щукіна. Раніше й будівельники.

— Та-а-ак…

Слідчий спустився вниз, у бібліотеку, до високих шафі м’яких меблів.

— У Аліни Зачепи були вороги? Їй хтось погрожував?

Ярижська знову розвела руками:

— Мені вона нічого не казала. Але чогось боялася.

— Привидів?

— Мені здається, не тільки.

— З чого це було видно?

— Не знаю. Дивилась так.

— Може, вона боялась вас.

— Мене?! Чого б це?

— Ну, ви — хазяйка, боялась не догодити.

— Я б це побачила. Спитайте в Наді, я когось хоч раз вилаяла як слід?

— Ну, якби й так, хіба вони про це казали? — обоє змовницьки перезирнулися. — Скажіть краще, як можна потрапити в будинок непоміченим? Через задній хід, через парадне?

— Та як завгодно! Ну… Задній хід завжди зачинено.

— Котрий?

— Обидва. Але чому саме через двері? Повірте, якщо хтось схоче, він і у вікно влізе, і через балкон. Хіба ні? Я казала, що потрібні грати, хоча б на першому поверсі. Але дизайнер відмовив, це порушить ансамбль. Скоро проведемо сигналізацію.