Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 19

Борис також розпалився:

— Ви цікава жінка. Не боїтесь ризикнути.

— Чим же я ризикую?

— Нічого собі! Берете до авта першого-ліпшого незнайомця. А якщо я — бандит? Тільки з тюрми? Що тоді?

— З тюрми? Невже? Ні, справді? На злочинця ви не схожі. Чи схожі? Тоді буде ще цікавіше.

Як жагуче вона засміялася, у нього по шкірі величезні гарячі мурахи побігли!

Вона була старша й досвідченіша, а Борис кілька років майже не бачив жінок. А тут ще така краля… Було цікаво. І не лише. З такою жінкою завжди приємно й цікаво.

Він швидко переконався — наскільки.

Фатальна жінка закохалась

Це сталося.

Розкішна темно-бордова ружа нарешті розпустилася. Назустріч нечуваній грозі. Зі зливою, буревієм, стогоном вітру.

Квіти люблять дощ. Хиляться од вітру, випростовуються, згинаються і пружно гойдаються.

Але буремна негода скінчилась, і вона залишилась у спокійно-нудному світі сама. Зрошена блискучими спогадами, які швидко висихали на сонці, залишаючи в серці нечувану спрагу.

Він вийшов на околиці й зник невідомо куди. Не залишивши ані сліду, ані ниточки для зв’язку. Тільки кинув на прощання загадкове:

— Я і сам поки що нічого не знаю. Діятиму за обставинами.

Шикарні пелюстки позакручували кінчики, намагаючись вхопитися за рештки пристрасті, яка пролетіла весняною грозою. І осипалися. Враз. Оголене стебло жадало пальців, які зберуть пелюстки у жменю.

Розчавлена троянда. Збожеволіла від кохання жінка.

Але досить метафор.

Ольга з пелюшок знала, що їй приготовано долею шалене кохання. Коли вона зустріне його, в світіне залишиться нічого не займаного цією пристрастю. Якщо треба — вона зверне гори, якщо треба — прихилить небо. Але буде з коханим. Будь що.

І ось він вийшов до неї з обшарпаного автобуса. І вона нарешті зрозуміла, який він, єдиний. Сліпуче молодий, залізно мускулястий, високий, небагатослівний. Прозорі блакитні очі, мужня усмішка, коротенькі шовкові локони кольору вогняної міді.

Приїхав ненадовго у справах. Зупиниться в готелі.

Він не повинен її забути. Ні за що! Вони повинні зустрітися. Назавжди. Ну… Принаймні, надовго.

Для чого доля привела його в Барвінківці? Саме зараз? Для зустрічі з Ольгою Ярижською?

Як і всі засліплені пристрастю жінки, вона помилялась.

Перший труп

Невезіння оселилося у домі Наді Щукіної кілька років тому — всерйоз і надовго. Вийшов не пенсію батько, який до того займав досить непогану посаду й завжди в усьому допомагав єдиній дочці. В результаті інфляції пропали чималенькі сімейні заощадження, пішов до іншої, здавалося б, вірний до того чоловік. Квартиру вони розміняли без зайвих ексцесів — тихо та мирно. Спочатку, як пристойний батько, він матеріально допомагав їхній Маринці, але невдовзі нова краля ощасливила його двійнятами, і дочці від першого шлюбу тепер перепадали тільки жалюгідні крихти.

Саме тоді на Надіному обличчі оселився вираз вічної вселенської невдоволеності, кінчики тонких губ печально опустилися, а під очима з’явилися перші прикрі зморшки.