Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 10

І хіба ж не диво, що в усіх війнах, революціях та інших бідах вціліла багатюща музейна бібліотека, що її складають оті величезні старовинні книги у шкіряних палітурках зі срібним та золотим тисненням, які називають фоліантами? Це вам не покетбуки для читання стоячи в тісняві транспорту! Уявіть лише: ностальгічний зимовий вечір, ви берете в руки (обидві, бо важкуватий!) красивий важкий том, з пожовклими сторінками, зі старовинними буквами «ять» та «фіта», сідаєте в м’яке крісло біля каміну, запалюєте свічки… Ну, хай не свічки, краще так: присуваєте ближче торшер — і поринаєте у віддзвенілий світ. Вимкнений телевізор не нагадує про мерехтіння швидкоплинних подій, час іде тихо, повільно, він над вами не владний, навпаки: це ви стали володарями часу — перенеслися до іншої епохи та й існуєте там, скільки захочете самі.

Але погодьтеся: такі заманливі перспективи — не для натовпу галасливих відвідувачів музею, а для шляхетних і культурних хазяїв шикарного палацу. Будинок повинен мати таких господарів.

І ось вони з’явилися.

На згарищі

Восьма вечора взимку — це вже глупа ніч. Особливо в містечку, де вже й забули, що воно таке — вуличне освітлення. Чи й існувало воно коли-небудь?

Вітер, хуртовина, темрява. Поодинокі темні постаті — всі чимчикують кудись у бічні вулички.

Борис Цокотюха одначе не розгубився — він знав, куди йти. Та й простував собі — енергійно, порипуючи свіжим снігом.

Але раптом завмер на місці. Крізь мерехтіння дрібних сніжинок розгледів: щось не так з продуктовим магазинчиком Свинаренка. Геть нічого не світиться, ганок перетворився на білий замет.

Він не полінувався перейти на протилежний бік вулиці, підійти ближче. Пусті віконниці, вкриті сажею стіни. Коли ж магазин згорів? Судячи із запаху — не дуже й давно. Та й не дотла, запросто можна відремонтувати.

Борис скоріше пішов до центру, до знайомого універмагу. Здалека побачив — він ще працює. Проте, ледь переступивши поріг, почув грізне попередження верескливого голосу:

— Назад! Назад! Ми вже закриваємо!

Молода дівчина, новенька, Борис бачив її уперше.

Пройшов повз неї, тихенько буркнувши:

— Я швидко.

У ніс одразу вдарило невитравним запахом прянощів. Інтер’єр всередині майже не змінився, а от асортимент товарів значно розширився. Схоже, і якість також. Поміняли місцями відділи. У продавщиць — нові однакові халати з білими комірцями. Атласні, темно-зелені.

— Боря? Баріс, ета ти? Госпаді!

Задивився на халат і не впізнав був Тосю Шишляннікову, жінку молодшого бальзаківського віку, але зовні досить ще нічогеньку — з провінційного погляду.

— Боже, глазам сваім ні вєрю!

Цокотюха скривився:

— Що, ніби привид з могили?

— Н-нєт. Проста не ажидала. — Тося нарешті усміхнулась. І по-материнському зітхнула: — Тібя атпустілі ілі сбєжал? — Вона більше двадцяти років прожила в Україні, але не вимовила за цей час бодай одного українського слова.