Читать «Одного разу на Різдво» онлайн - страница 172

Сідаю за кухонний стіл, заплющую очі — і от я знову в маминій кухні, так само пахне маслом для пирогів, і різдвяні пісні, і старомодні чарівні вогники почеплені на кухонні шафки. Ми всі вдома. Мені, напевно, років 5 чи 6, Деріл на рік старший, Джині десь три рочки. Мама з татом теж тут, звісна річ. Ніхто нічого особливого не робить, немає цих солоденьких танців чи глибоких промов. Ми просто всі тут, і це так гріє серце, і це — ідеально. Не хочу розплющувати очі та дивитися на порожні стільці навколо столу. А потім музика припиняється, і голос Джека накриває мене хвилею — я знову в порядку, бо його компанія не дає мені почуватися самотньою.

Я все роблю за рецептом, зважую решту інгредієнтів, поки він відповідає на кілька дзвінків: один від хлопця, який хоче йому розповісти про бійку, що вчинив сьогодні з Сантою в місцевому садовому центрі; інший — від жінки, котра сьогодні вранці отримала е-мейлом судове рішення, — вона почувається найщасливішою жінкою у світі, бо чоловік її був справжньою копією Ґрінча, викрадача Різдва. Усе так безтурботно. Джек добре навчився тримати правильний тон у таких розмовах.

Я змащую маслом для випічки деко, облизую пальці, щоб спробувати, яке воно на смак, а в студії вже лунає новий дзвінок.

— Я хочу сказати своїй дівчині, що кохаю її, але не можу, — каже хтось. Із голосу я здогадуюся, що хлопчина не старший за підлітка.

— Що ти маєш на увазі «не можу»? — питає Джек. — Ти її кохаєш?

Хлопець не здається.

— Так, звісно. Я майже сказав їй про це сьогодні, після коледжу. Я дивився на неї, а вона запитала, чому я так на неї дивно дивлюся, але потім слова застрягли в моїй горлянці. Я не міг говорити.

Джек м’яко сміється, і це такий знайомий смішок, що я майже бачу його перед собою — це веселе сяйво, що ллється з його очей.

— Дивися. Якщо є якась порада, яку я можу тобі дати, — це, в ім’я Божої любові, просто скажи їй усе, хлопче. Не помреш. Обіцяю. А що гірше може статися?

— А якщо вона сміятиметься?

— А якщо ні? Я так розумію, що ти тут маєш два варіанти. Ризикни, скажи їй про своє кохання або чекай, поки не буде надто пізно, і хтось другий скаже, що кохає її. Як тоді почуватимешся?

— Як дурень?

Я стою тут з дечком для пирога в руках, готова поставити його в духовку.

— На все своє життя, друже. Повір мені, я знаю, бо таке й мені колись сталося. Зараз Різдво. Треба ризикувати. Завжди шкодуватимеш, коли так не зробиш.

Дивлюся на радіо, потім ставлю дечко на стіл, беру до рук телефон.

Я збрехала продюсеру програми про те, як мене звуть. Я Рона, і мій дзвінок — наступний.

— Привіт, Роно, — каже Джек. — Про що б ти хотіла поговорити?

Я вимикаю радіо, бо йде луна, тож просто говорю з Джеком телефоном, як завжди.

— Привіт, Джеку, — починаю я, — я слухала попередні дзвінки та хотіла сказати, наскільки твоя порада важлива для мене, яка вона правдива.