Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 94

Більша каталожна картка з тим самим підписом, плюс позначка „X”:

— РОДИНА ШУЛЬЦІВ. Неортодоксальні євреї. Але чоловічий нащадок був обрізаний. (Опис акту обрізання у папці varia. Здійснив торговець вапном Самуель Купферберґ.) До синагоги ходила лише мати. Релігійність Бруно — дивись папку І (відгуки, спогади). Плюс документи про вихід з єврейської громади.

— ЮЗЕФІНА ШЕЛІНСЬКА, ЮНА — сформулювала тільки назву. Ще не була впевнена, що напише. Що на малій каталожній картці, що на більшій, і що покладе у папку з документами. Та й вона їх ще не мала. Ці папки мусить сама склеїти. Або звідкись — нове, важливе слово — скомбінувати.

В установі Червоного Хреста, де збирали дані про тих, що вижили після війни, про Бруно нічого не було. Раз, усього лише один раз засумнівалася, коли її запитали, хто вона для пана Шульца. Дружина, — сказала інстинктивно, боячись, що інакше їй нічого не скажуть. Потім вже знала, що це не має значення, тож постійно відповідала: наречена. Але все одно поверталася з нічим. Другий раз, третій.

За четвертим разом хтось її наздогнав на вулиці. Заросла фізіономія, брудний одяг, але як мали виглядати ті, що пережили пекло? Шульц живий, знайомий бачив його недавно в совєцькому лагері. Як? Де? Під Воркутою. Разом із паном Мандельштамом. На одному лікарняному ліжку. Доки збагнула, що це божевільний, він уже втік, залишивши її з калатанням серця, яке не припинялось увесь вечір і всю безсонну, незважаючи на таблетки, ніч.

Але наступній жінці, що виглядала як не одна, а відразу сто брехух, повірила без жодних вагань. Бруно в Дрогобичі, повернувся після воєнних поневірянь. Живе серед руїн, жебрає, навіть не знає, хто він. Добрі люди йому допомагають, але скільки цих добрих людей залишилося на світі? Заціпеніла, цього разу практично не мала сумнівів. Це ж було те видіння, яким Бруно лякав її не раз! Хоча б тоді, на пагорбі, коли внизу переливався Дрогобич, а він, без тіні жалю до закоханої поруч з ним жінки, віщував свою майбутню гірку долю.

Віддала цій жінці все, що мала при собі. Та трохи завагалася, ніби вже не була впевнена у тому, що сказала, або не сподівалася такого везіння. Додому Юна майже бігла. Неважливо, чи ця жінка справді щось знала, чи тільки скористалася нагодою. Головне, що Бруно промовив через неї!

Наступного дня пошкодувала цих грошей. Могла залишити собі трохи. Хоча б половину. Вистачило б принаймні на квиток. Але ж були колежанки зі школи і каса взаємодопомоги. Взяла, скільки вдалося, з роботи — дозвіл на подорож, спакувала, що треба. Вже з-за дверей повернулася перевірити, чи добре закрутила кран на кухні — закрутила, і помчала на двірець. Один до Варшави. Третій клас.

Вона вже тут колись була разом із Бруно, на якійсь зустрічі, до війни. До війни — чи такий час узагалі існував? Достатньо було подивитися довкола, вийшовши з двірця, щоб зрозуміти, що ні. Нічого від цього часу не залишилось. Всюди звалища, залишки стін, бита цегла, а посеред цього всього — люди-мурахи, обвішані мішками, згортками, валізами з фанери, — наче справжні мурахи, протоптали собі власні стежки. Але в сеймовому готелі майже нічого не змінилося. Стіни як стіни, м’які крісла, хоч і хтозна-які, наче знайдені на вулиці. Холодно, незатишно, як скрізь.