Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 93

Поки що сама розпитувала, прислухалася, складала докупи якісь уривки інформацій і розповідей. Євреї з Дрогобицького ґетто вбиті. Всі. Майже. Як і всі інші — варшавські, краківські, львівські. Тоді, але й пізніше. А коли — ніхто достеменно не знає. А тим більше невідомо поіменно, хто загинув. Бруно точно був живий ще у 1942 році, бо ж отримала цю картку від нього. Може, він у Німеччині, вижив у якомусь концентраційному таборі. А якщо він на іншому боці світу? Бо, може, якщо не ґестапівець, то енкаведист урятував його від найгіршого і забрав із собою вглиб Совєцького Союзу. А звідтіля — з раю тобто — не так легко вибратися. А може, ближче — у Дрогобичі, у Самборі, в селі поблизу Трускавця — хтось його переховав у стодолі чи в землянці, мав же він якихось польських приятелів. Нехай лише підлікує нирки — і знову з’явиться, як справжня зірка польського слова.

Бо ж тоді, в листопаді, він уже мав нові арійські документи, квитки на дорогу до Львова і до Варшави, гроші. Що ж сталося, куди зник, на якому людському чи небесному пасовищі опинився?

— Боже мій святий! — зітхала все частіше. — Чому я тоді не поїхала до нього? Треба було побороти свій власний страх і врятувати його від його страху — більшого і небезпечнішого, якщо я живу, а його немає.

Спершу ходила на якісь зустрічі. Осередок львів’ян. Залишки, рештки тих, хто вижив. І кого позбавили батьківщини, родин, дитинства. Раз чи два була на цих розмовах. Багато не говорила, трохи випитувала на перервах, але передусім намагалася слухати. Не підслухала, просто слухала. Деякі любили говорити. Розповідали про все, що бачили або коли-небудь чули. Хотіли бути важливими. І для неї були — це ж голоси й відлуння звідтам. Розмовляли дві жінки. Спершу подумала, що старі. Але тут-таки зрозуміла, що вони могли бути її однолітками.

— Шульц? Такий дрібний, похмурий?

— Здається, мав одружитися з якоюсь католичкою.

— З католичкою? ВІН?

— Бідна ж вона, бідна.

— Здається, Віткаци її малював.

— Була в його гаремі?

— А що їй залишалося, якщо той не міг. Або не хотів.

— Мабуть, і те, й інше. Така гордовита була, наче якась пава…

— Але що це за мужик був? Упокой, Господи, його душу! Мужик то має бути мужик.

— А він такий нещасний, хирлявий…

Більше туди не пішла. Але своє запам’ятала. Так не могло бути. Щоби після людини залишилися тільки нісенітниці, які розносять кумасі.

Змінила меблі в помешканні. На сусідній вулиці купила дві шафи. Мабуть, з награбованого майна, але кого це тепер цікавило. Одна більша, друга менша. Менші каталожні картки вдалося трохи роздобути у шкільній бібліотеці, більші мусила зробити сама. Розрізати зошити, якісь службові папери, списані з одного боку листка, використані блоки картону, збирати скріпки. Методично приступити до роботи.

Мала каталожна картка:

— БРУНО ШУЛЬЦ. Народився у Дрогобичі (відтак дописала олівцем, у разі, якби треба було витерти — Україна, тепер СРСР) 1892 року в купецькій сім'ї. Батько: Якуб, мати: Генріетта, з дому Кугмеркер. Письменник, художник, педагог. Збірки оповідань: „Цинамонові крамниці”, „Санаторій під Клепсидрою”. Цикл графічних робіт: „Книга Ідолопоклоніння”.