Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 96

Води? Ні, вона не хоче води. Хоче вже тільки правди, навіть найстрашнішої. Стільки разів ставила собі це питання. Що тоді сталося? Відповідь має перед собою. От лише мусить перестати гладити його по поголеному обличчі й жорсткому волоссі. І читати далі.

„Несподівана стрілянина застала Бруно посеред вулиці. Почав утікати. Знайомий, молодший і сильніший, біг набагато швидше. Шульц біг за ним, але сили його покинули.

Ґестапівець Ґюнтер застрелив його на дорозі, біля ринви. Наздогнав Бруно, спіймав його. Відвернися, — крикнув. І вистрелив йому в потилицю. Dreh dich um! Вистрелив двічі.

Здається, увечері в казино сказав Ландау: «Я сьогодні вбив твого єврея». — «Шкода, шкода, — відказав на це Ландау. — Той єврей був мені ще потрібний»”.

Кожне слово як удар у самісіньке серце. Відклала папку. Вже не було за що триматися. Раптом побачила обличчя Налковської.

— Я думала, що ви знаєте.

Не мусила відповідати. Вона вже нічого не мусила.

— Ми чекали на нього тут, у Варшаві. Я тоді мешкала на розі Нового Світу і вулиці Фоксаль, у пані Біцкової. Прийшов Трухановський, який це все організував, але мені вже перед тим хтось інший сказав про те, що сталося… Що Бруно мертвий.

Навіть не знала, що постійно тримає в руках останню сторінку.

— Це все правда?

— Може, не все. Але правда. На жаль.

Схопилася з усієї сили. Мусила встати, щоб не збожеволіти або не розкричатися на всю Варшаву. А вони так на неї дивляться, ніби саме чогось такого сподівалися.

— Ви маєте де переночувати? Тут не можна, але я б могла спробувати щось, десь…

Мусила втекти. Негайно, вже. Втекла. Коридором. Ліфт. Краще сходи.

Боже мій, Бруно. Загинув за кілька кроків від того місця, де народився. Мав п'ятдесят років. Вона тоді мала, зараз — тридцять шість. І ця різниця вже не зміниться.

Що вона робила 19 листопада? Коли він лежав на холодній бруківці. На розі Чацького і Міцкевича. Не пам’ятала. Пронизлива осінь. Найдошкульніший ступінь сірого. Ті, що переховувалися, не пам’ятали дат. — Я вбив твого єврея? Ich habe deinen Juden getötet… Вже ніколи й слова не скаже німецькою. Нікому. Для неї мова Рільке і Манна вже померла. Що робила? Чекала на нього. Принаймні на звістку від нього. Не знала деталей, думала, що Бруно має з’явитися у Варшаві, а не в якомусь будиночку лісника. Може, була недостатньо зосереджена, недостатньо чутлива? Могла ж його підтримати думкою, наче стрілою, яка б указала йому шлях з Дрогобича. Або ще гарячіше молитися до єдиного — завжди між іншим і єврейського Бога.

Він уже мав на руках кенкарту, а Берґман дав йому гроші, зокрема й ті найбільш універсальні — долари. Дивно це виглядало, бо ти, наче взамін, вручив йому папку з малюнками і картину. Але це не була угода — ти просто хотів, щоби щось збереглося. Хоча… Ти сказав йому, здається, продати все після війни. Якщо це буде мати якусь вартість, — сказав ти йому, — купіть собі за це добру скрипку. Тож ти не вірив, що виживеш…