Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 90

Не дуже мали куди піти: місто ще було зруйноване, темне, посеред руїн лякали озброєні патрулі. Тому пішли до неї — після гуртожитських кімнат під час війни це була справжня розкіш.

Неозброєних чоловіків вона не боялася. Якби боялася, то її б, мабуть, вже не було серед живих. Ще недавно, може, й ховалася за вуаллю і воліла не виходити на вулиці Варшави у білий день. Але коли вже хтось її затягнув до якоїсь брами, коли підняла вуаль і змушена була відкрити рота, то потенційному шмальцівникові вміла вибухнути таким „столичним букетом”, що той забирався геть, щось там бурмочучи про безсоромних шльондр. Але про шльондр — не про „жидівок”.

Пішла зробити чай, але повернулася по щось до кімнати. А пан Войтек, якось так непристойно повернутий в її бік, що аж сорочка йому вилізла зі штанів, найнахабніше у світі рився в її торбинці. Нехай радіє, що не звернулася до поліції. Але відтоді з чоловіками — шлюс, кінець, фініш!

Однак не хотіла робити скандалу — симулювала напад міґрені. Щось там белькотів, що у нинішні часи треба бути рішучим, не піддаватися, бо інакше нас оточать і з’їдять. Відомо — ті, які завжди все псують! Але вона вже не слухала. Спокійно попрощалася, з блідою посмішкою, ніби перепрошувала.

Лише згодом, коли охолола від перших емоцій, зрозуміла більше. А вночі аж сіла на ліжку. Рився в її торбинці не через кілька злотих. Хотів довідатись! Про щось дуже конкретне! Таке ж конкретне, як її чорні очі й делікатний єврейський ніс. Про це йому йшлося? Тільки цього ще не знав про неї? Зазирнула в торбинку. Помада, посвідчення з роботи. Ага, ще щось — свідоцтво про смерть кузини. Юзефа Шренцель. Що — єврейка? Про це йшлося? Хотів довідатися, чи Юна також не єврейка? Навіщо?

Це було неправильне запитання. Набагато краще тут і всюди звучало: чому б і ні?

Ніколи не позбудеться цієї тіні? Тієї єврейської тіні, про яку так старанно намагалася забути. Вуаль викинула ще в Лясках, переляканого погляду і невпевненості в голосі позбулася лише тут, вдивляючись на уроках в уважні обличчя підлітків. То що залишилося? Очі, ніс? Темно-чорне волосся? А може, від рентгену чужих очей не можна втекти. Месники Господа Ісуса ніколи не пробачать.

Від кого успадковується страх? Чи він передається по ґенеалоґії, по старозавітному ДНК? Для неї, недавньої жертви на варшавських вулицях, це не були теоретичні питання. Вже давно переконалася, що молитва нічого не перекреслила, свячена вода нічого не змила.

Але, може, вона перебільшує. Може, це напад паніки через Богу духа винного бовдура, якому захотілося закурити. І, може, шукав сірників?

Уранці знала, що робити. По-перше — за найближчої нагоди змінити помешкання. Бо, попри все, пан Войтек — всього лише нетерплячий курець або мисливець за підозрілими предками — може так швидко не здатися. По-друге — кінець зі свахами. Мабуть, трохи наражалася колежанкам, але тепер вже відрізала такі теми. Ні, і крапка. Жодних мужиків, жодних дурнуватих молодиків чи шукачів чужих таємниць. Ні друзяк, ні інтелектуальних приятелів. Тим більше — нових наречених. Ні чоловіків узагалі. Хіба що це хтось особливий. Але знала лише двох таких. І більше вже не буде знати.