Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 89

Від 1 січня 1930 до 30 червня 1934 року навчала в Ярославській державній чоловічій гімназії, від 1 вересня 1930 до 31 серпня 1934 року працювала учителькою в Дрогобицькій польській жіночій учительській семінарії…

Одразу після війни, 15 квітня 1945 року, звернулася у пошуках роботи до кураторію в Сопоті… До політичної організації не належу”.

„До політичної організації не належу” — тепер це не була найкраща професійна рекомендація. Але поки що й не загрозливе тавро — зрештою, скільки тих із Польської Робітничої Партії було тоді у Польщі? Кільканадцять чи кілька десятків тисяч? Головне, що її довоєнний докторський ступінь і надалі справляв враження. Ще більше — володіння німецькою. У Ґданську поляків було небагато, а проблем із переселюваними німцями чимало, але вона вирішила, що ні — перекладачкою в ратуші не буде. Навіть якби їй обіцяли золоті гори. Німецької мови їй уже досить на все життя. Навіть до Рільке воліла вже не заглядати. Невдовзі знайшла собі кращу роботу. Спершу ту, в якій сама себе переконала, що хоче її виконувати, — в кураторії, лише згодом — у школі.

У персональній анкеті, в рубриці „сімейний стан”, після деяких вагань записала: „незаміжня”.

На роботі була бездоганна, але дещо недосяжна — ніби таємниця, що у ній відчувалася, не дозволяла нормально контактувати з людьми. Холодна вода, жодної косметики, крем „Nivea” на всі випадки. Якнайменше часу перед дзеркалом. Сірий костюм, спідниця нижче коліна, білий комірець блузки. Взуття завжди на низькому підборі. Скромно, елеґантно. Може, надто зверхньо, як на ті часи.

Недоступна — казали про мене. І добре. Не мусила відповідати на зацікавлені погляди і ті люб’язні зачіпки. А „що нового”, а „як справи”, така застуджена — може, чимось допомогти? Я переконувала себе, що ще не готова до цього, що мої померлі стоять між мною та світом. І хтозна, чи не стоятимуть завжди.

Самій це часом вже також дошкуляло. Черговий порожній день. Неділя біля вікна. Нічого цікавого. Від читання болять очі.

Десь б’ють дзвони, заклик до бога. Коли вона знову почне писати його з великої літери? Може, ніколи? Мабуть, ніколи, бо ці дзвони так само били недавно, коли тут, на площі неподалік Єпископської Гірки, публічно вішали персонал Штуттгофа. Зрештою, переважно жінок. Не співчувала убивцям. Але, щоб насититися помстою, а радше подивитися на смерть, сто тисяч охочих повисипали з будинків, приїхали сюди потягами і вантажівками. Здається, потім натовп розірвав мертві тіла на шматки. Жахіття. Мало їм воєнного кошмару? І ці костельні дзвони — що вони мали освячувати?

Чоловіків викреслила зі свого життя. Точно їх не шукала, а довкола, у школі, були самі жінки. Охоче б допомогли красивій і вочевидь самотній полоністці. Кожна мала якогось брата, знайомого, сусіда колеги. Пан Войтек був одним з них. До війни писав вірші, тепер почав десь навчатися заочно. Так казали колежанки, хоч їй він не здавався надто цікавим. Урешті погодилася на зустріч, для власного спокою. До зоопарку ж людина також часом вибирається.