Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 79

Виконував також функції експерта з оцінки награбованих колекцій. На вимогу німців писав до Берліна повідомлення про звезені сюди картини й книжки. Підписував ці рапорти власним прізвищем. Чи сподівався на те, що там, у штабі монстра, хтось зверне увагу на його прізвище й досконалу німецьку? Чи й справді міг так наївно помилятися? Адже, на думку товстошиїх надлюдей, єврейський талант ще більше шкодить світові, ніж старозаконна релігія, звичаї і навіть рядова єврейська пересічність.

Працював разом з колегою Берґманом. Тим, якому довірив чимало своїх малюнків та рукописів. Разом були в бібліотеці, потім у віллі Ландау спільно працювали над фресками в дитячій кімнаті. Бруно малював, колега домальовував деталі. Дзвоники на капелюсі, заглиблення у снігу від саней… Згодом їхні щоденні дороги розійшлися, хоч іноді вони ще зустрічалися.

Він довіряв Берґманові. Здається, як нікому іншому. Може, саме тому лише йому розповідав про Фортецю. На клаптиках паперу накидав плани цитаделі — десь у горах, на недоступній території, оточеній водами й безоднями. Це мав бути проект, який колись врятує світ, захистить найдорожчих близьких людей і мистців. З яких регіонів уяви, з якої єресі виросла ця візія прихистку?

Олівець Бруно чаклував плани Фортеці у різних варіантах, удосконалював її, шукав способів, аби в її залах та коридорах усі могли почуватися безпечно. Розробляв систему оборони, складав щоденний розпорядок, заняття для всіх, меню. Поповнював склади і комори. Ця ідея справді дуже його захоплювала.

Берґман натомість був трохи здивований. Ще більше дивувалися ті, кому розповідав про це. Чи Шульц справді вірить у це? У мітичну Фортецю, яка врятує євреїв? Юна, мабуть, одразу б зрозуміла, про що мова. Про єдине, найважливіше питання, яке завжди надихало Бруно, — про мистецтво! Це ж був ескіз його наступного твору — мабуть, роману, розгалуженого й заплутаного, як оті фортечні лабіринти. Це, безперечно, була його художня уява, можливо, відфільтрована читанням Кафки, от лише у Франца К. замок не мав нікого захищати. Писати він тепер не міг, бо де і як. На роботі чи вдома неможливо було що-небудь робити. Ні умов, ні спокою. А малювати, робити ескізи Бруно міг завжди — на клаптикові паперу, огризком олівця, будь-чим.

^{Малювати, робити ескізи Бруно міг завжди}

Він гостро відчував, що часу має щораз менше. Намагався трохи своїх робіт надсилати поштою, а через упроханих залізничників відправляти пакунки до Варшави і Лодзі. Але це було те саме, що кидати каміння в безодню — жодної відповіді. З „Месією” зволікав найдовше. Це його opus magnum, реквієм світові, який гинув, творчий заповіт для майбутнього. Писав його повільно, згадував про нього кілька разів, але сам не знав, чи твір вже готовий і що він змінить у його поглядах на мистецтво. У кількох листах до приятелів навіть цитував перші рядки „Месії”: „Вранці мене розбудила мати і сказала: — Юзефе, Месія близько, люди бачили його вже у Самборі…” Але ніхто не був упевнений, чи цей твір насправді існував.