Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 75

Його боялися всі, не раз проявив себе як безжальний убивця, який міг просто собі стріляти в місцевих дівчат з балкона своєї вілли. Надто повільно, на його думку, працювали. Цілився зазвичай у балкони й вікна. У єврейських дітей і котів. Іноді у птахів. Мав, однак, слабкість до мистецтва. Пригледів Бруно, витяг його з маси приречених на смерть нещасних і оточив своєрідною „опікою”.

Доручав йому найрізніші художні роботи. Картини або настінні малюнки. Вдома або на манежі. Навіть у казино для офіцерів ґестапо. Втомлені убивствами, мали ж вони право на відпочинок у гідних умовах, посеред пастельних кольорів та приємних пейзажів. Але принаймні не змушували його малювати чергового тирана. Ці злочинці мали свій особливий кодекс. Зась євреєві до прекрасного обличчя їхнього вождя Адольфа! Це єдина відома йому користь від божевільних Нюрнберзьких законів. Бо мазанини вусів наступного вбивці Бруно, мабуть, вже не пережив би…

Малював портрети, оздоблював стелі й стіни. На драбині й на риштуваннях. Зображав барвисті людські хороводи, танці, кадрилі. Під звуки оркестру й оплески публіки. Більше пурпурового, Шульце, яскравішої зелені. Справа вгорі додай блакиті! Палацик просто неба, школа верхової їзди та стіни казино. Запам’ятай: має бути радісно, веселенько! Людина, справжня людина, не має бути приречена на понурість і хворе мистецтво. Вона має право випити після роботи, поспівати у приємній атмосфері, ляснути жінку по дупі й повитріщатися на кольорові картинки на стіні. Хоча б для того, аби порівняти бабські дупи — ті, що на стінах і під рукою. Ну, факт — таку руку іноді треба було спочатку відмити від крові.

Бруно був виснажений, слабкий і хворий. Іноді пересиджував у єврейській лікарні під знайомою опікою. Він не надто б знадобився в таборі праці, де будували стайні на іподромі, оздоблювали сади й оранжереї. Як похмуро жартували самі євреї, будувався „маленький Тель-Авів”. Він не годився для такої роботи. Жив лише тому, що малював. Малював, тому й жив. Тут уже не було совєцьких напівтонів і неоднозначностей щодо того, чим могла б закінчитися відмова виконати якесь доручення. Там можна було ще думати — криком, доганою чи мордобоєм? Тут вибір був менший — куля в голову, на місці або в таборі. Тож малюй, єврею, малюй. Усе, що тобі наказую!

Скільки ще часу він заощадить для себе й найближчих? Тиждень, місяць, два місяці? Сам Ландау знає, що не вийде намалювати всього відразу. Бо ж у принца з принцесою не домальовані костюми, залишилися щонайменше фальбанки сукні й завитки жабо, котові ще бракує хвоста, а ніс бабці так скривився, що його конче треба поправити. Їм навіть не спаде на думку, хто на цих малюнках. Ці іграшки на стінах їдальні чи дитячої спальні. Це ж ми, євреї, приречені вами на винищення, ще трохи побудемо в королівських шатах. Чому б ні? Все одно ми нікому не потрібні в цьому паршивому світі. Тож бодай такими залишимося на стінах проклятих ґестапівських синів. Нехай кожної ночі дивляться на наші обличчя. Тисячу й одну ніч!