Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 73

Юні точно ні. Вона знала, що таке класична культура і де є межі людської підлості. Ще заліковувала рани, а вже забракло бинтів на нові.

Ті чорні загони, які півтора року тому розповзлися містечком, потім десь зникли — може, виїхали. Треба вже було, мабуть, повертатися до життя, хоч як би по-іншому воно тепер не виглядало. Липень стояв чудовий, спекотний від самого ранку. Батьки, мабуть, були на кухні — батько пив каву, а мама, як зазвичай, бідкалася, що він забагато дає цукру… Поцілує їх пізніше. На привітання, але й за все те, що вони для неї зробили. Що були поруч у біді, без зайвих слів і нарікань, що з усіх сил допомагали їй спокоєм і розумінням. Ще тільки глянула на стіл…

Два пакунки листів, перев’язані стрічками. Листи від Бруно. Щось її вчора збентежило, якийсь незрозумілий неспокій. Витягла ці листи із шухляди. Багато їх було. Може, близько двохсот, акуратно вкладених у конверти. Не хотіла їх читати. Не хотіла повертатися до тих вихвалянь стилем, за якими, може, й було почуття, та ще більше неспроможності. Жодної рішучості, жодної дії. Як у шекспірівському „Гамлеті” — слова, слова, слова. Але це вже не має значення. Це вже в минулому. Час минулий доконаний. Треба лише добре все запакувати. Поскладала у два стосики, перев’язала так, аби в разі чого скласти їх в один. Ще не знала, що з ними зробить. Де їх заховає.

Тепер могла в самому лише купальнику побігти до озера. Достатньо було відчинити двері на веранду і перейти через сад. Усюди тиша. А вже під водою можна почуватися так, як колись, — безпечно, бадьоро, впевнено. Поверталася колишня Юна. Коли вийшла з води, не могла зрозуміти, чи вона щось чує, чи це просто вода хлюпає у вухах. Завмерла. Крик повторився…

Відтак пролунав постріл — один, другий. Вона вже зрозуміла, чий це крик. Це мама кричала! І раптом затихла. У цій тиші Юна вже чула лише власне дихання. І захекане тупотіння ніг.

Знайшла їх у вітальні. Мама лежала на батькові, ніби хотіла собою закрити його від куль. Не закрила. Не встигла. Не прогнала катів криком. Адже герої в німецькій уніформі нічого не боялися. Крові було небагато, тільки два нерухомі найдорожчі тіла і цокання подірявленого кулями годинника із зозулькою. Убивці зникли, звук автомобіля вона почула ще в саду. Порозкидали якісь речі, може, щось і забрали. Але їм не про це йшлося. Йшлося про них — євреїв. Не Шелінських-католиків, а Шелінських-євреїв!

Зрозуміла, що дивом врятувалася від смерті. І що не може гаяти жодної миті. Якби не озеро, її рятівне озеро, лежала б на підлозі разом з ними. Жодної миті. Адже вони можуть повернутися. За нею.

А ще зрозуміла, що вже ніколи не поцілує ні мами, ні батька на привітання. Хіба тільки на прощання. Холодні, назавжди замовклі вуста. Дивно посірілі, як усе навколо. Світ став чорно-білим. Їй це не здалося. Вона перестала бачити кольори.