Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 74

Похапцем пакувала торбу: запасне взуття, білизна, кілька фотографій, плащ накинула на мокрий купальник. І ще ті листи, те віщування біди. Вона ж не візьме їх із собою. Не донесе. Обв’язала їх стрічкою в один пакунок, побігла на горище. Намацала поперечну крокву під стелею. Місця було достатньо. Тут? Чи ближче до підлоги? Тут. Знову почула гуркіт двигуна? Чи це лише кров гучніше запульсувала у скронях?

У Янові вона залишила все. Все її життя. Батьків, дім. Озирнулася востаннє. Дім з двома верандами. Простягнуті до неба модрини й розлогі ясени. Тоненькі голки й маленькі, округлі модринові шишки. І пишні, міцні ясенові гілки. Тепер сірі — не зелені. Годяться на скрипки і домовини.

Сіла у перший потяг, який втікав звідси якнайдалі. Знала, що ніколи сюди не повернеться.

Найперше у Дрогобичі, як і всюди в Генеральній губернії, закрили школи. Школу Бруно також. Навіщо недолюдам освіта? А водночас для всіх євреїв віком від 16 до 65 років запровадили примусові роботи. Було створено біржі праці, які завзято керували цією акцією. Кожен єврей віком від шести років мусив носити на лівій руці пов’язку із зіркою Давида. Євреям заборонялося мешкати на головних вулицях і тримати крамниці. Вони мали ходити тільки проїжджою частиною, а не тротуарами, і знімати шапку, вклоняючись кожному німцеві у формі. Як казали старі мудреці, змушувані до знімання шапок перед кожним бовдуром і бандитом, — в історії насправді дуже рідко траплялося, щоб сильніші демонстрували таку дріб’язковість перед беззахисними й переможеними.

Була й суттєвіша програма винищення євреїв. Спершу рабською працею і голодом. За вбивчо важкий день праці у кар’єрі, в лісах, на будові мостів „платня” становила четвертинку житнього хліба. Відтак розпочинаються масові вбивства, страти груп по кілька сотень людей неподалік Дрогобича та вивезення до таборів смерті. Спершу до Белжця.

Про це ще не всі знають, кожен на власній шкірі щодня переконується, що на нього чекає. Але надія все ще високо літає над дрогобицьким Ринком. І навіть над кривобокими халупами Лану.

Бруно не довіряє долі, хоча починають збуватися його найгірші передчуття. Реєструється в управлінні праці. Старанно заповнює всі рубрики. Професія: гімназійний учитель. Що вміє: малювати, різьбити по дереву, художньо оформляти картон. І додає: „володію німецькою, усно й письмово”.

Хтось це переглядав, хтось уважно читав, комусь був потрібний раб, який умів це все робити. Той хтось називався Фелікс Ландау, колишній столяр з Відня, заслужений у боях гітлерівець, у молодості, під час так званого путчу Дольфуса — навіть компаньйон самого Адольфа. Тепер — дрогобицький „референт з єврейських питань” у ґестапівській уніформі. Кремезний, сильний, наче віл. Вихований в інтернатах, бив по-звірячому. Це він вишколював у Дрогобичі українську „чорну” поліцію. Гауптшарфюрер, тобто старший сержант, але його називали Judengeneral. Спершу навіть сам казав, що має певний спротив до такого жорстокого трактування євреїв. Бо „мусив” нещодавно „завалити” кілька єврейських жінок над викопаним ними ровом. Було тяжко. Нерви. Але тепер, додавав, „діло пішло!” А згодом, день за днем, воно йшло вже без жодних перешкод.