Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 62

Але кому розповість про те, як був запрошений у гості десь посередині його перебування? Може, це було в кабаре „Казанова” на Монмартрі, куди взяв його із собою Жорж Розенберґ, брат Марії, піаністки? Хто, де — неважливо. Що їли, хто був героєм — тим більше неважливо. Важливо, що були там прекрасні, ніби з іншого світу, жінки. О, інші, іншого ґатунку, ніж ті парижанки з вулиці, якими він раніше так захоплювався. Нафарбовані, з таким тяжким макіяжем, що часом можна було засумніватися, чи вони дихають і чи вони взагалі справжні. Одягнені в елеґантні й водночас непристойні сукні.

Як ось сусідка зліва. Тут оголене стегно, а тут — аж до соска — груди. Ці груди легко рухалися, тож таки були живі! І ніжки в розкішних черевичках зі зміїної шкіри. Саме таких, як він любив. Це було наче картина, наче живопис, наче з'їзд моделей Модільяні й Деґа разом узятих. Не запитав, хто це. Принцеса чи відома модель. Бо раптом відповідь була б небажаною.

Показав на цю найближчу лялечку з оголеними грудьми і запитав сусіда справа — може, це був Розенберґ, а може, хтось зовсім інший, хто трохи розумів німецьку: можна доторкнутися до цієї пані? Той щось відповів, а коли побачив спантеличене обличчя Бруно, показав на пальцях: двісті. За двісті франків — маєте все. Повний сервіс.

Після повернення написав із полегшенням: „Я вже знову вдома, замкнений у малому й безпечному колі дрогобицького горизонту. Розпочинаю шкільну працю…” І далі знову про дива провінції. Про цілющий ґрунт і гніздо, мітологічну батьківщину, внутрішній пульс якої він освоїв і приручив.

Він не потребував іншого Джерела. Лише тут міг чекати на свого Месію.

Сестрі привіз у подарунок комплект рушників з Галері Лафаєт.

Удома застав новину, що пан Бруно Шульц отримав Золотий Лавр Польської академії літератури за заслуги в галузі письменства. Велика честь, хоч трохи шкода, що лавр лише називався золотим… А премія „Літературних новин”, попри рекомендації Тувіма, Слонімського, Налковської та Новачинського, цього року знову втекла йому з-під носа… Добре, що він хоч не розраховував на неї. Хоча в глибині душі визнавав, що хотів би „взяти цю премію”, бо вона є „містком до виходу за межі польської мови”.

Але „зате” тепер у реєстрі дрогобицьких учителів гордо звучало:

„Шульц Бруно, професор, нагороджений Золотим Лавром ПАЛ”.

Ще недавно він бідкався, що не розуміє „духу часів”. Але тієї осені неможливо було не зрозуміти. Як тут чим-небудь радіти — нагородами, рецензіями, квітучими гортензіями, якщо світ так жахливо спаршивів і, здається, — безповоротно. Зі сходу віяло морозом сибірських концтаборів, із заходу — пеклом спалених книжок і синагог.