Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 60

У серпні 1938 року він урешті вирушив. Сам. Потягом, довшою трасою через північну Італію — головне, подалі від гітлерівської Німеччини, прикордонників зі свастиками на рукавах, презирливих поглядів „надраси”. Повіз теку, в якій було майже сто малюнків. Не кажучи про решту багажу, вже самі ці малюнки важили чимало. Знав, що відчує їх на плечі, коли бігатиме з ними по галереях Парижа. Але все компенсували надії на якісь примарні успіхи. Мистецькі, звісно, бо ж еротичні — легкодоступні. Для кожного. Зрозумів це одразу, як тільки вийшов на двірці Gare de Lyon.

„Жахливе місто, — писав до приятелів після повернення. — Що за жінки! Я розбитий. Справжній розпусний Вавилон!”

З мистецькими планами було гірше. Йому, провінціалові, не спало на думку, що влітку, та ще й такому спекотному, яким був той серпень, світова столиця виїжджає на вакації. Тобто теоретично він це начебто знав, бо сам квапив себе з виїздом цим арґументом. Але сподівався, мабуть, на якесь диво. Або недооцінював масштабу ситуації.

Бо справжній Париж спорожнів. Залишилися лише туристи, бізнесмени й мандрівні лицарі, як-от він. Зачинені театри, окремі музеї, практично всі авторитетні галереї. Навіть у Café du Dôme були переважно американці з путівниками в руках. Залишалося спробувати звернутися за підтримкою до посольства.

Не було майже нікого, кому б він міг показати свої малюнки і домовлятися про виставку. Польське посольство не було зацікавлене у популяризації його творчості ані, тим більше, його непримітної, нічого не вартої для урядовців Речі Посполитої персони. А Ян Лехонь, радник посольства з питань культури, приятель усіх приятелів Бруно, саме був у відпустці. Та й Бруно не знав французької, а без цього у Франції, як лякав його Віткаци, — „нічєво нє разбєрьош”.

Блукав вулицями. Як мав не блукати в такій метрополії? Він, котрого будь-яка стіна у Варшаві доводила до заціпеніння й викликала напад паніки. Але Париж — це й було місто для блукання. У тутешньому блуканні він міг майже закохатися. Картини, парки й кав’ярні на вулицях. Площа Піґаль і Острів. Собор Нотр-Дам, наче безголовий птах. Святі й волоцюги. Сюрреалісти разом із Фройдом вже встигли заволодіти художньою уявою. Це відчувалося! Що за свобода звичаїв — захоплювався він. А який темп життя. І ці тисячі авто, що шмигали взад-вперед на відстані кількох сантиметрів! У паризькому варіанті йому це заважало менше, ніж вдома.

Він майже одразу зрозумів, що не приживеться там. Ледь теплі мрії про світову кар’єру навіть не дозволили залишити теки з малюнками. Мало хто її побачив. Лише один галерист погодився на виставку на початку вересня, але Бруно мав покрити її кошти — 1600 франків за два тижні. Нормальна ставка в Парижі. Височезна, принизлива сума для злидаря з Польщі (близько 300 злотих — це його місячний дохід!). Мала рацію Марія Хазен, що це місто „не має ні співчуття до бідняків, ні сентиментів до убогих”.

Витримав три тижні. Виїжджав із Парижа з підібганим хвостом. Як не перший і не останній недооцінений — і радше з власної провини — польський художник. Покидав це місто без ілюзій. Навіть дивно, що він, вічно невдоволений песиміст, виплекав у собі якісь захмарні фантазії. Це, мабуть, була найбільша помилка. Але як помилка? Чия? Адже не його. Він переконаний у своїх малюнках. У їхній цінності. Й оригінальності. Їхній непроминальній красі. Знає, що колись вони будуть у найкращих галереях і найбільших музеях. Може, навіть у Луврі? Так — саме там. І екскурсії з усього світу будуть захоплюватися малим дрогобицьким генієм, його уявою, його лінією — усім. І за малесенький ескіз платитимуть не тільки „1600”, і не лише франків, але й доларів, юанів, шекелів, чи кому там що до вподоби… І не будуть постійно стогнати, що все мусить бути підписане французькою…