Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 58

„Моя одіж зносилася й подерлась. Хтось подарував мені старий мундир залізничника. Моє лице обв’язане брудною ганчіркою через спухлу щоку. Я сиджу на соломі й куняю, а зголоднівши, виходжу в коридор другого класу між відділеннями і співаю. Мені кидають монети у мій службовий кашкет, у чорний кашкет залізничника з відірваним дашком”.

Не могла стримати сліз. Не написала йому, не поїхала. Була ще надто слабка. Та й ледве чи вона б його застала. Мабуть, він уже вирушив у світ пожинати плоди своєї слави. Знала, що не помиляється. Він був великим письменником. З нею чи без неї. Був.

Наклад „Санаторію” становив тисячу нумерованих примірників, з яких двісті п’ятдесят не призначалися для продажу. Авторський гонорар — п’ятнадцять відсотків від вартості книжки брутто — 6-10 злотих!

Бруно вочевидь був розчарований. Нічого особливого не відбулося. З того, чого він хотів, що планував, про що мріяв… Жодних великих змін у його житті. Наступна книжка, схвальні, часто навіть захоплені рецензії, в яких його називали явищем у польській прозі. Але й чимало нападів, звинувачень у „єврейських міазмах” в ендецькій пресі. Найгірше, що прибутку від цього він майже не мав, а якщо й мав, то дуже мізерний, бо всі ці видавці, які мали себе за напівбогів, були переважно крутіями, що жирували на злидарях. Молодіжну премію знову отримав інший. Цього разу Юзеф Віттлін за роман „Сіль землі”. Добре, що бодай хтось, кого Бруно знав і цінував.

Якби не школа з її щоденною рутиною, що руйнувала йому здоров’я і заважала творчості, якби не ті двадцять сім годин уроків ручної праці щотижня, то він і справді міг би співати у вагонах другого класу… І покладати надії лише на кашкет залізничника з відірваним дашком.

Або на малюнки. Літературна слава їм допомогла. Всі знамениті приятелі — Віткаци, Налковська, Віттлін — мали його роботи, говорили про них, показували знайомим. Приголомшлива й захоплива „Фердидурке” Ґомбровича була ілюстрована малюнками Бруно. Дарма що новий партнер „пані Зоф'ї” в нападі ревнощів спочатку порвав, а потім кинув у піч примірник „Цинамонових крамниць”, вручну ілюстрований автором для своєї покровительки, дарма що газети вельми рідко платили за репродукції. У книгарні Мортковича тека „Книга Ідолопоклоніння” коштувала 100 злотих — менше, ніж 5–7 злотих за одну графічну роботу! Все одно, що нічого! Іноді йому вдавалося щось продати, налагоджував контакти з галереями, часом домовлявся про виставки.

Усе це мало що давало. Здається, це Віткаци шепнув йому, а згодом написав, що тут у Польщі таке мистецтво, такі „свинські свинства” не можуть розраховувати на великий успіх. Навіть варшавське товариство було надто пуританське — за спиною Бруно всі порскали на його еротичні образи, їх шокували навіть опуклі сідни-ці чи оголені груди, а що вже казати про свист батіжка. Тут треба було ширшого подиху, справжньої столиці європейської культури, одне слово — тут був потрібен Париж!

О, Париж! Це мало бути його місто. З історією, повною королівських куртизанок, кокоток і акторок, кабаре, борделів та картин Коро, Беллмера, Ропса, Модільяні. Місто, яке не боялося показати все і дозволити все. Тут прейскурант еротичних послуг ні для кого не був таємницею. Класичний секс — стільки і стільки, залежно що малося на увазі під класичним, „французький” — трохи дешевше. А жінки? Всіляких рас та кольорів. Білі, чорні, жовті. Темношкірі, мулатки, білосніжні шведки, китаянки. Могли без вибриків здійснити будь-яке його бажання. І не скаржитися потім на „надто примхливого клієнта”. Бо ж вони вивчали у школі Ренуарів, Деґа, Тулуз-Лотреків… І все шикарно, з презервативами, жодного тобі сифілісу чи гонореї, хоча злостивці — де їх нема — піддавали це сумнівам.