Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 45

Він не прагнув збудувати сім’ю. Не був готовий до створення власного дому. Відповідальність за рідних здавалася їй іноді лише зручним виправданням його пасивності. Самотній і беззахисний перед чужими і світом, він не шукав навіть найпростіших способів, аби разом упоратися з долею.

Що сталося? Чи це та незалежність, яку він знав і якої так потребував, урешті підштовхнула його до розірвання зв’язку, нехай навіть зшитого найтоншими шовковими нитками?

Виходить — він говорив, що кохає, а водночас постійно запитував себе, чи існують ліки від його „нездатності кохати”. І від самотності. „Чи можна її якось удвох подолати?” — повторював він у багатьох листах. З надією? Чи із сумнівами?

Тож навіщо їм була ця каліграфія? Ці десятки списаних сторінок? У чому суть усього цього? Про що йшлося паничеві з Дрогобича? Про панну з Янова? Про що???!!..

Чого вона хотіла найбільше? Служити, народжувати, оточувати турботою? Усе це, мабуть, називалося коханням, але Бруно, здається, не знав його заповідей. А може, знав, та не всі? Або в інші пори року, в інших ритмах і ритуалах. Бо ж вони змінювалися, слабшали і в Юні або пульсували отруйними кольорами веселки… І знову все переплутувалося в її голові — що можна і за якими правилами, кому і чим вона завинила…

^{Кобольд — думала про нього тоді}

У Дрогобичі я постійно тішила себе надією, що між нами все ще владнається. Що він просто чекає слушної миті, коли зможе поєднатися зі мною. Що, хоча й певні сфери його життя мені недоступні, бо не знаю, як він останнім часом проводив осінні пополудні, куди ходив перед вечерею ані як зустрічав часто описувані ним присмерки, — ми, однак, продовжуємо бути разом, одне для одного.

Іноді я мандрувала стежками його малюнків. Щодалі від нього, тим дужче ставало боляче. Хіба ж я була сліпа? Він же нічого не приховував. Навіть не намагався. На отих своїх малюночках — скоцюрблений, голий, жебрає, наче хробак, милостиню у шльондр, що порозлягалися на ліжку або у фотелі. Що ж, таке, мабуть, більше, ніж один злотий не коштувало. Але хтозна, що вони там ще з ним виробляли? А він з ними? У якісь серйозніші тортури я не вірила, бо й ті бабиська були ліниві, й кавалер ледь живий… Та й тоді я б щось помітила на його сідницях чи вустах. Але оте вилизування ніг брудної шльондри! Це було якесь божевілля, хворий вибрик. Слуга, — бурмотіла я собі, — лакей, нещасний васал. Нікчемна людська подоба, не варта навіть мого дотику. Кожна, яка його хвицне, стане його музою? Це і є ота його магічна винятковість — висолоплювати язика перед першою-ліпшою шльондрою і благати, аби вона його добряче ляснула?