Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 46

Аґата Тушинська

Іноді мандрувала його малюнками

І тут же я намагалася прогнати ці думки, вивернути їх задом наперед. Адже це майстер слова, великий письменник. І художник. Якщо він таке малює, значить, мусить. Чорні панчішки, куцу білизну, оголеність і безсоромну розпусту. Може, такою є ціна цієї величі? А якщо я хочу бути з ним, то це й моя ціна, мій хрест. Та й він обіцяв мені змінитися, стати нормальним, мати здорову сім’ю. Звичайний секс. Чи я й справді вірила, що це можливо? У щось, мабуть, таки вірила. Особливо коли він був зі мною. Коли я не випускала його з обіймів.

Я ще молилася про жар. Перш ніж почала молитися про спокій.

Якось, у Дрогобичі, він вийшов з кімнати. По чай чи по добавку джему. На його письмовому столі лежали листи. Ті його улюблені листи, які він цілими стосами тримав на Флоріанській — поскладані по адресатах, старанно посортовані. Один лежав окремо. Це був лист від Віткаци. Я легко його впізнала. Не хотіла читати, не читала. Лише кинула оком. Чомусь запам’ятала папір. Ґатунок „Рейтан”, вироблений на Німанській паперовій фабриці. І лише одне речення, значення якого зрозуміла не відразу. Але зрозуміла. І потім вже не змогла забути.

Віткаци скаржився Бруно. Справи просуваються кепсько, точніше, геть погано, якась чергова полюбовниця, зрештою, приятелька попередньої, значно молодша від нього, остаточно його покинула. За зради й брехні, щоправда, але щоб отак назавжди, безповоротно? Надіслала йому назад усі його листи й подарунки, не залишила навіть тіні надії. Він звинувачував себе, знав, що в ньому причина цієї „великої катастрофи”. І додав це речення, оте єдине речення, якого вона вже ніколи не змогла викинути з пам’яті. Про його малювання за гроші. „Щоразу частіше те видовбування пик закінчується для мене таким емоційним похміллям, що сам себе запитую, чи це випадково не я сам дістаю по пиці. (Думаю, тобі б це сподобалось)”.

„Тобі б це сподобалось”. Що міг означати цей коментар? Що він означав? Віткаци знав про це тільки з його малюнків чи, може, ще від когось? Від самого Бруно? Такі приятелі не жартували б собі просто так. Знову виявилося, що я всього про нього не знаю. І, може, вже й не дізнаюсь, а може, навіть не хочу дізнатися. Якщо він воліє звірятися іншим!

Розлючена, наче скажена кішка, я вже не могла стриматись. Схопила, наслухаючи, чи він не повертається, ще щось. Брульйон цих його листів. Його Книгу. І знову ніби хтось дав мені ляпаса. Я не хотіла бути ревнивою, наче дівчинка, але цього вже було занадто. До Дебори я вже звикла, але це не була копія листа до Дебори. Бруно писав до якоїсь Роми Гальперн з Варшави. Цієї адресатки я не знала. Здається, він також не знав її особисто. А можливо, й познайомився нещодавно у Варшаві (збоку записав номер її телефона: 50435). Так чи інакше — чужа людина. Секретарка у фірмі кінопрокату чи щось таке. І раптом я читаю: