Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 16

Бруно ходив своїми власними стежками. Найбуквальніше у світі — завжди попід мурами й стінами. Ніби приліплений до їхнього оборонного тягаря, впевнений, що тут його не дістануть злі сили. Сірий костюм часто висів на ньому, наче жест вибачення. Неприкаяний і скромний, Бруно не зважав на це. Врешті й вона звикла до цього. Бо важливішими були його символічні стежки — ті, що вели до мистецтва. Тож він меншав і вивищувався майже одночасно. Невдовзі вона зрозуміла: те, що він пише і малює, — важливе, може, навіть велике. Я колись буду у шкільній програмі, — казав він у приливі щирої, твердої, мов скеля, і дещо навіть зухвалої надії. І водночас затуляв долонею обличчя, ніби боячись, що світ підведе його. Бо навіщо він мав би підтримувати його — малого учителя малювання з провінційного містечка?

Я була з ним, але його середовища у Дрогобичі майже не знала. Складно сказати — через нього чи через мене. Ми зустрічалися самі, хотіли бути тільки для самих себе. Тож ми не бували, особливо на початку, безмаль ніде. У мене було своє коло друзів, у нього — своє. „Ми” — це вже цілком інша справа…

До окремих знайомств Бруно мене допускав. Я побіжно познайомилася з його однокласником, Станіславом Вайнґартеном. Порівняно з Бруно, Сташек здався мені старшим паном. Він був офіцером під час першої війни, дбайливо вдягнений, постійно наспівував під ніс мелодії з опер та оперет. Мав якісь справи в Лодзі. Вважав себе експертом у галузі мистецтва. Ну й колекціонував малюнки Шульца. Здається, замовляв також екслібриси — з Еросом або демоном у головних ролях. Часто на тлі черепів. Я чомусь не уявляла собі, що вони могли йому подобатися, тож купував їх, мабуть, аби просто допомогти авторові. Вони дуже різнилися, але давно зналися і на свій лад любилися. Бруно взагалі був вельми прив’язаний до людей, з якими зблизився у молодості, особливо до тих з Дрогобича. Мене це радше дратувало, відгонило душком провінційності.

Лише згодом я довідалася, що це їхнє знайомство не завжди було таким безневинним… Разом вони брали участь у підозрілих нічних вилазках на вулицю Стрийську в пошуках еротичних пригод. Два обличчя Сташка відчув Віткаци, коли намалював один його портрет вогненно-червоним, а другий — ядучо-зеленим. Примхливість нудьги.

Вайнґартен умів робити щедрі жести. Пам’ятаю, як подарував нам обом розкішні халати. Таку мав дивну забаганку. Але завдяки ній майбутній приятель Бруно та й мій, мабуть, також міг словотворчо пошаленіти в Закопаному. Халат, як уважав Віткаци, не звучить польською… Ну й вигадував свої власні, рідні, відповідники: затуляльник, лінивник, розлізлик, байдикувальник, завивальник…

Ближчі стосунки Бруно мав із Пільпелями. Знаю про це найбільше від нього самого. Не виключено, що це була якась моя рідня, бо я зі здивуванням знайшла колись це прізвище в родинних документах. Але батьки не хотіли говорити на цю тему, а я й не наполягала. Батько Мундка мав книгарню побіч ринку, там у продажу були записники, олівці й пера. Туди достарчали книжки для Бруно (безмаль оптом), а також спеціальний папір для малювання. Вони мали будинок по вулиці Тараса Шевченка, із садом позаду, де чарівно квітнув великий кущ магнолії. На веранді в пурпуровому халаті, а може, радше у „розлізлику” сидів Мундек — товстий, лисий, в окулярах, незмінно з цигаркою в зубах. А поруч його нерозлучна сестра Трудя — велика й рудоволоса. Додаймо до них дрібного Бруно, що присів на сходинці, й матимемо цвіт цього товариства. Я не належала до нього. Воліла бути сама із Бруно.