Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 17

Їх об’єднували картини і книжки, про які вони пристрасно дискутували годинами. Входили в інтелектуальний, несамовитий транс. Пільпелі також мали велику колекцію графіки й малюнків Бруно, ними були вкриті всі стіни. Інші гості, особливо молоді, часом дивилися на них із жахом. Тим більше, що їхніми героями були господарі та сам автор. Найбільший переполох викликала пастель, на якій оголена жінка входила у ванну, а темношкірий чоловік наливав туди кров з обезголовленого тіла. А біля ніг жінки — обличчя… Та ще й знайомі: Мундка, Сташка, Бруно.

Для філософських розмов та читання нових текстів Шульц зустрічався також з учителем фізики Кущаком. Тим, що був таким сміливим посередником у нашому знайомстві. Бруно давав йому попільничку — сам не курив, і вони дискутували про Бога, про Ісуса та про нескінченність. Обидвоє скептичні, обидвоє задерикуваті. Я не брала участі, не хотіла брати участі в цих диспутах. Бруно відкривав мені своє захоплення постаттю Христа, але я ніколи не була впевнена, чи це серйозно.

Мене — „панну з добропорядного дому” — трохи шокувала їхня оригінальність. Але передусім огортала ніжність до Бруно. Я знала, що йому потрібні друзі. Для нього, такого беззахисного, як скрипка без футляра, постійно виснаженого родинними, професійними й творчими проблемами, необхідна була прихильність і приязнь надійних людей. Бруно і Кущак зналися ще зі школи, розумілися без слів, але й словами постійно намагалися здивувати один одного. Ці знайомі давали йому якусь інтелектуальну поживу — це зрозуміло. Але найперше — тепло і те, чого він потребував найбільше, — почуття безпеки. І належності. Бо він уже знав, що самотність приносить йому лише тугу.

Здається, я не пасувала до його кола. При мені, напевне, й вони поводилися більш стримано. Але я ще не диктувала умов. Ще була „чемною”.

Хоч ми були пов’язані вже не тільки духовно.

Наш дім у Янові був водночас звичайний і незвичайний. Скромний, але прекрасний. І стояв у чудовому місці. За садом — велике сіре озеро. Аж до горизонту. Досить було вийти через хвіртку, щоб зануритись у воду.

Той краєвид сформував мене на все життя. Вапнякові пагорби, яри, буйні ліси. А не вулички і мури Дрогобича. Я любила простір, село, літо. Бальзам повітря цих околиць. Чайки і миті раптового вітру, який відслоняв небо. Студив, але й звільняв від турбот. Я посилала вгору за тим вітром маленькі картки з побажаннями, на які ніколи не діставала відповіді. Тоді я ще не знала єврейських джерел цього звичаю. Батько волів, щоби й не дізналась. Він відчував себе вже суто поляком. Польським патріотом. Католиком.