Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 136

Знала також, ким дивуватися. У ці серпневі дні „її” примас — вже постарілий, черствий і суворий — виголосив промову, в якій закликав робітників опам’ятатися… Але більше, ніж про нього, вже тоді говорили про молодого кардинала з Кракова Кароля Войтилу, який невдовзі здивує світ…

І про вусатого робітника, простака з талантом великого лідера… Леха Валенсу. Цьому навіть вуса можна пробачити! Здається, когось подібного напророкував Бруно, в якомусь зі своїх оповідань… Можливо, у тому, яке колись відкинув Важик…

На те, що відбувалося пізніше, дивилася вже через шибу свого усамітнення. Страху не відчувала — ці нові правителі не здавалися їй надто грізними, незважаючи на те, які форми одягали та за якими окулярами ховалися. Принаймні не наказували малювати себе на огорожах і стінах. У неї були свої справунки з життям, а не з військовою хунтою чи з Солідарністю. Після ненормальних прийдуть нормальні, відтак наступні знову все перекинуть з ніг на голову… І знову. Як то чоловіки.

Своє, однак, знала твердо. І часом мусила втручатися. Абсолютно помилковим вважала задум — та ще й під час воєнного стану — встановлення надгробка Бруно на єврейському цвинтарі у Варшаві.

„Задум, здається, вже не новий і чудовий, але, на мій погляд, розміщення надгробка саме на цьому місці викликає великий спротив”.

Чітко арґументувала: це відкине Шульца на узбіччя польської культури, підтвердить антисемітські упередження й переконання світу націоналістів, як-от березневі спадкоємці — патріотичне об’єднання „Ґрюнвальд”, галаслива союзницька організація партійного залізобетону. Для них „якийсь там Шульц” — це єврей і крапка. Натомість Бруно „…за своєю найглибшою суттю належить до польської культури, до її найбільших досягнень, незалежно від моди й уподобань, і тому, на моє переконання, збереження про нього пам’яті у формі каменя-надгробка мусить гармонійно поєднуватися з оточенням заслужених діячів польської культури — на Алеї Заслужених поляків на Повонзках. Повонзки живі, єврейський цвинтар — це пам’ятка архітектури”.

На щастя, від цієї ідеї відмовились. На щастя, бо це могло призвести до незумисної несподіванки, яка спіткала, скажімо, Віткаци. Нелюба влада, аби трохи підсолодити свій імідж і задобрити чимось культурні середовища, вирішила перевезти до Польщі Станіслава Іґнація Віткевича. Швидко, головне, щоб був результат, тож абияк. На місці його передбачуваного поховання, з допомогою радянських товаришів, провели ексгумацію, останки привезли до Польщі. У Закопаному, з військовим та ґуральським супроводом, відбувся урочистий похорон. Грали оркестри. Транслювало телебачення. Міністри й генерали змагалися у компліментах і патетично висловлюваній турботі про традиції польської культури. А невдовзі виявилося, що замість Віткаци поховали когось іншого, та ще й жінку…

Тепер, коли читає про це, то це вона, Юна, могла б зітхнути до „божевільного із Закопаного”: „Тобі б це сподобалось!”