Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 96

Релігія, політика, спорт, мистецтво, технічні інновації — усе це результати людських проектів безсмертя. Беккер стверджує, що війни, революції й масові геноциди трапляються тоді, коли проекти безсмертя однієї групи людей вступають у конфлікт із проектами інших. Століття гноблень і кровопролиття мільйонів людей виправдовували тим, що один проект безсмертя треба було захищати від інших.

Але коли проект безсмертя провалюється, коли сенс втрачається, коли надто ефемерною видається перспектива, що абстрактна особа переживе фізичну, страх смерті — жахлива депресивна тривога — знову вривається в наш мозок. Таке може статися внаслідок травми, через сором чи приниження в суспільстві. А ще, каже Беккер, через душевну хворобу.

Якщо ви ще не зрозуміли, наші проекти безсмертя — це наші цінності. Вони стають барометрами сенсу і вартості нашого життя. І коли цінності провалюються, те саме стається з нами. По суті, Беккер каже, що за всіма нашими діями стоїть страх занадто перейматися чимось, бо занадто чимось перейматися — єдиний спосіб відволіктися від реальності й невідворотності власної смерті. А якщо по-справжньому на все забити — можна досягти квазідуховного стану, коли людина приймає скінченність власного існування. У такому стані людина навряд чи почне вважати себе «особливою».

Пізніше Беккер на смертному одрі зрозумів неймовірно важливу річ: людські проекти безсмертя були радше проблемою, а не вирішенням. Замість намагатися утвердити власну абстрактну особу у світі (часто насильницькими методами), люди мають піддати її сумніву і змиритися з реальністю власної смерті. Беккер назвав це «протиотрутою до страждання» і намагався сам застосовувати перед лицем власного відходу. Смерть — це погано, але її не уникнути.

Ми не мусимо цуратися цього розуміння, навпаки, маємо щосили намагатися змиритися з ним. Бо якщо настане час, коли ми зможемо змиритися з власного смертністю — джерелом жаху, підставою тривоги, яка рухає наші порожні життєві амбіції — то зможемо вільніше обирати власні цінності, покинувши безголову погоню за безсмертям і не потрапляючи в пастку небезпечних догм.

Сонячний бік смерті

Я переступаю з каменя на камінь, повільно піднімаюся на гору.

Ноги болять від напруження. Майже в трансі від постійного фізичного зусилля, я наближаюся до вершини. Небо розширюється і стає незвично глибоким. Я опиняюся з ним сам на сам: мої друзі далеко внизу, фотографують океан.

Нарешті я перелізаю через невеликий валун — і переді мною відкривається безкінечний обрій. Здається, я бачу край землі, де вода зустрічається з небом, синє із синім. Вітер обпікає мою шкіру. Дивлюся вгору. Яскраво. Красиво.

Я стою на мисі Доброї Надії в Південній Африці. Колись його вважали найпівденнішою точкою Африки й цілого світу. Це шумне місце, де сходяться шторми й підступні води. Точка, яка стала свідком кількох століть комерції, торгівлі й угод. І хай як іронічно це звучить, точка втрачених надій.