Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 95

Ернест Беккер помер 1974 року. Його книжка «Заперечення смерті» отримала Пулітцерівську премію з публіцистики і стала однією з найвпливовіших інтелектуальних праць XX століття. У ній було підважейо основні поняття психології й антропології, а також зроблено важливі філософські висновки, які досі не втратили актуальності.

Дві головні тези автора «Заперечення смерті» такі.

1. Унікальність людини в тому, що вона — єдина тварина, яка може осмислювати себе й думати про себе абстрактно. Собаки не сидять склавши лапи і не журяться про свою роботу. Коти не думають про свої колишні помилки і не сушать собі голову тим, що було б, якби вони вчинили інакше. Мавпи не сперечаються про майбутні можливості, а риби не переймаються тим, чи подобалися б вони іншим рибам більше, якби мали довші плавці.

Але ми, люди, наділені здатністю уявляти себе в гіпотетичних ситуаціях, обмірковувати і минуле, і майбутнє, уявляти інші реальності й ситуації, де все може бути інакше, ніж тепер. І завдяки цій унікальній здатності розуму, каже Беккер, усі ми в якийсь момент усвідомлюємо власну смертність. Якщо нам до снаги уявити альтернативні версії реальності, то нам також під силу уявити реальність, у якій нас немає.

Це усвідомлення спричиняє «жах смерті», як називає його Беккер. Це глибока екзистенційна тривога, яка лежить в основі всіх наших думок або дій.

2. Друга Беккерова теза заснована на припущенні, що кожна людина має дві «особи». Перша — фізична, та, що їсть, спить, хропе і пукає. Друга — абстрактна: наша ідентичність, як ми бачимо самих себе.

Беккер висунув таку тезу: усі ми так чи інакше усвідомлюємо, що наша фізична особа колись помре, що ця смерть невідворотна.

І через цю невідворотність — десь на несвідомому рівні — нас аж вивертає від страху. Тому, щоб компенсувати наш страх невідворотної втрати нашої фізичної особи, ми намагаємося так збудувати особу абстрактну, аби вона стала безсмертною. Для цього люди пишуть власні імена на стінах будинків, пам’ятниках, корінцях книжок. І тому вважають, що мусять багато часу присвячувати іншим, особливо дітям, — бо сподіваються, що в такий спосіб їхній вплив, їхня абстрактна особа протриває довше за фізичну. Що їх пам’ятатимуть, що їх будуть обожнювати, що до них ставитимуться як до ідолів іще довго після того, як перестане існувати їхня фізична особа.

Беккер називав ці зусилля «проектами безсмертя», проектами, завдяки яким наші абстрактні особи переживуть фізичну смерть. Уся людська цивілізація, за його словами, — це результат проектів безсмертя: міста, державні апарати, владні структури, які існують нині, усі колись були проектами безсмертя чоловіків і жінок, які жили до нас. Це рештки абстрактних осіб, які не померли. Такі імена, як Ісус, Мухаммад, Наполеон і Шекспір, не втратили своєї величі з тих часів, коли ці люди були живі, а може, нині звучать навіть іще величніше. От у цьому весь сенс. Творення мистецтва, завоювання нових земель, накопичення величезних статків або просто створення великої та сповненої любові родини, яка з покоління в покоління гордо нестиме своє прізвище, — увесь сенс нашого життя формується цим внутрішнім бажанням ніколи не померти остаточно.