Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 51
Марк Менсон
Кілька років тому в себе у блозі я записав кілька ідей, які викладаю в цьому розділі. Один чоловік залишив коментар. Він сказав, що я пишу про поверхові та штучні речі й поняття не маю про життєві проблеми й людську відповідальність. Сказав, що його син нещодавно загинув в автокатастрофі. Звинуватив мене в тому, що я не знаю, що таке справжній біль. І сказав, що я просто придурок, коли припускаю, що він сам відповідальний за власний біль від втрати сина.
Очевидно, той чоловік відчував значно сильніший біль, ніж переживає більшість людей. Він не обирав смерті власного сина, і ця смерть сталася не з його вини. Відповідальність за те, щоб упоратися із цією втратою, було покладено на нього, хоча, само собою, він того зовсім не хотів. Але, попри все, цей чоловік був сам відповідальний за власні емоції, переконання і дії. Це був його вибір — як реагувати на смерть сина. Біль, сильніший чи слабший, — це те, чого нам не уникнути, але ми самі обираємо, що він для нас означатиме. Навіть заявляючи, що він
Звичайно, нічого цього я йому тоді не сказав. Я був надто наляканий і думав: так, мабуть, я все це просто придумав і сам не знаю, про що, в біса, насправді говорю. Це небезпека, яка завжди чигає на мене в роботі. Проблема, яку я обрав. Проблема, за яку несу відповідальність.
Спочатку я почувався жахливо. А потім почав сердитися. Його заперечення ніяк не стосуються того, що я насправді сказав, — так я себе переконував. Чорт забирай, та навіть якщо я не втрачав дитини, це не значить, що я ніколи не переживав жахливого болю.
Але потім я застосував власну ж пораду. Я обрав свою проблему. Я міг розлютитися на того чоловіка, сперечатися з ним, «перевершити» його біль своїм болем, — і тоді ми обидва здавалися б нечутливими мудаками. Або я міг обрати кращу проблему: попрактикуватися зберігати спокій, намагатися краще зрозуміти своїх читачів, пам’ятати про того чоловіка щоразу, коли писатиму про біль і травму. Саме це я і спробував зробити.
Просто відповів, що співчуваю його втраті. І все. Що тут іще скажеш?
Генетика і тягар, який поклали нам на плечі
2013 року «Бі-Бі-Сі» вибрало кількох підлітків із обсесивно-компульсивним розладом (ОКР). Журналісти спостерігали за ними в процесі інтенсивної терапії, яка мала допомогти дітям подолати небажані думки й повторювану поведінку.
Серед цих підлітків була Імоджен, сімнадцятирічна дівчина, яка мала компульсивну потребу злегка стукнути по кожній поверхні, повз яку проходила; якщо їй не вдавалося цього зробити, дівчину полонили моторошні думки про те, як помирає вся її родина. Був там і Джош, який мав потребу робити все обома половинами тіла: тиснути руку знайомому обома руками, їсти двома руками, переступати через поріг обома ногами тощо. Якщо йому не вдавалося «зрівняти» дві половини свого тіла, він переживав напад несамовитої панічної атаки. А ще серед хворих дітей був Джек, класичний бактеріофоб, який відмовлявся виходити з дому без рукавичок, кип’ятив воду, перш ніж її пити, і відмовлявся їсти будь-які продукти, якщо сам їх не помив і не приготував.
