Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 50

Усі ми з радістю беремо на себе відповідальність за успіх і щастя. Дідько, та ми часто готові вигризати зубами відповідальність за успіх і щастя! Але відповідальність за наші проблеми значно важливіша, бо вона вчить. І наше життя стає кращим. Просто звинувачувати інших — тільки завдавати болю самому собі.

Як реагувати на трагедію

Але що робити, коли трапляється щось справді жахливе? Багато хто може взяти на себе відповідальність за проблеми на роботі або за, скажімо, втикання в телевізор у той час, коли треба гратися з дітьми чи робити щось корисне. Але коли трапляються жахливі трагедії, люди зривають стоп-кран у потязі відповідальності, і коли він зупиняється, просто дають драпака. Деякі речі занадто болючі, аби погодитися впустити їх у своє життя.

Проте поміркуйте: хай би якою жахливою була подія, головна правда лишається незмінною. Наприклад, якщо вас пограбували, ви, звичайно, в цьому не винні. Ніхто ніколи свідомо не погодився б на те, щоб його пограбували. Але так само, як і з немовлям на вашому порозі, ви негайно постаєте перед відповідальністю за ситуацію життя-чи-смерть. Чи будете ви кидатися на злодія? Чи впадете у паніку? Чи викличете поліцію? Чи постараєтеся про все забути і вдавати, ніби нічого й не було? Це все вибори й реакції, за які ви несете відповідальність: вдаватися до них чи ні. Ви не обирали пограбування, але ваша відповідальність — організувати емоційні та психологічні (а також правові) наслідки цього досвіду.

2008 року «Талібан» установив контроль над долиною Сват, віддаленим регіоном північно-східного Пакистану. Він швидко запровадив власні мусульманські екстремістські правила. Телебачення заборонено. Фільми заборонені. Заборонено жінкам виходити з дому без супроводу чоловіків. Заборонено дівчатам ходити до школи.

2009 року одинадцятирічна дівчинка Малала Юсуфзай почала відкрито висловлювати протест проти заборони вчитися. Вона продовжувала ходити до школи, ризикуючи своїм життям і життям свого батька. Крім того, їздила на конференції в сусідні міста. Малала написала в інтернеті: «Як “Талібан” сміє забирати в мене право на навчання?».

2012 року Малалі було чотирнадцять. Їй вистрелили в обличчя, коли вона їхала в автобусі зі школи. Солдат-таліб із рушницею зайшов в автобус і запитав: «Хто тут Малала? Скажіть, або я тут усіх перестріляю». Малала сказала, хто вона (надзвичайно сміливий вчинок), і чоловік вистрелив їй у голову на очах у всіх пасажирів.

Малала впала в кому і була за крок від смерті. «Талібан» публічно заявив, що якщо вона виживе, солдати вб’ють її і її батька.

Але Малала жива. Вона досі виступає проти насильства і пригнічення жінок у мусульманських країнах. Її книжки продаються величезними накладами. 2014 року Малала отримала за свою діяльність Нобелівську премію миру. Здавалося, той постріл в обличчя тільки додав їй сміливості, крім того, її почуло ще більше людей. Малалі легше було лягти і сказати: «Нічого не можу зробити». Або: «У мене немає вибору». Це теж був би її вибір, хай як іронічно це звучить. Але вона обрала боротися.