Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 25

«Марку, даю тобі останній шанс. Скажи чесно. Якщо зізнаєшся, тобі ж самому буде краще. Якщо ж виявиться, що ти щось приховав, тобі буде непереливки».

У відповідь я ковтнув пересохлим горлом.

«А тепер скажи мені чесно, — навис наді мною пан Прайс. — Ти приніс сьогодні у школу наркотики?».

Придушивши сльози і крик, який от-от мав вихопитися в мене з грудей, я втупився просто в обличчя свого мучителя і, вмираючи від страху, що зараз викриють усі мої підліткові жахи, я благальним голосом промекав: «Ні, у мене немає жодних наркотиків. Не уявляю, про що ви говорите».

«Добре, — сказав директор, ніби визнав поразку. — Тоді збирай свої речі і йди».

Він востаннє подивився на мій спустошений рюкзак, який валявся на підлозі кабінету, як розбита обіцянка. Знічев’я легенько притис його ногою, ніби зробив останню безнадійну спробу щось знайти. Я схвильовано чекав, коли директор забере ногу і я зможу вшитися. І нарешті викреслити цей кошмар зі своєї пам’яті.

Але раптом його нога на щось наткнулася. «Що це таке?» — спитав пан Прайс, притупуючи.

«Що таке що?» — видушив із себе я.

«Тут щось є». — Він підняв рюкзак і почав обмацувати дно. Підлога захиталася в мене під ногами.

Коли я був підлітком, я був розумним. Я був допитливим. А крім того, я був хуліганом. Кажу це з усією ніжністю, на яку тільки здатен. Я був бунтівним, брехливим малим хуліганом. Злим і ображеним. Коли мені було дванадцять, я магнітами з холодильника зламав сигналізацію у своєму будинку, аби серед ночі вислизати з нього непоміченим. Ми з одним дружбаном ставили машину його мами на нейтральну передачу і випихали її на дорогу, а потім, нікого не розбудивши, сідали і їхали, куди нам заманеться. Я писав твори про аборт, бо знав, що моя вчителька англійської була закоренілою консервативною християнкою. Зі ще одним дружбаном я крав цигарки в його мами, а потім продавав їх однокласникам за школою.

А ще у дні свого рюкзака я вирізав секретне відділення, у яке ховав марихуану.

От його і знайшов пан Прайс, коли наступив на мій рюкзак. Я збрехав. І директор, як і обіцяв, не пожалів мене. За кілька годин, як і будь-який тринадцятирічка, який опинився в поліцейській машині, я думав, що моєму життю кінець.

І я не помилився. Батьки посадили мене під домашній арешт. На найближче майбутнє мені було заборонено спілкуватися з друзями. Зі школи мене вигнали, тож учитися до кінця року я мав удома. Мама змусила мене підстригтися й викинула всі футболки з Мериліном Менсоном і «Металлікою» (а для підлітка в 1998 році це було рівноцінно смерті). Щоранку тато брав мене із собою на роботу й змушував годинами розкладати папери в теки. Коли термін мого домашнього арешту сплив, мене перевели в маленьку приватну християнську школу, де я — і це вас не здивує — почувався геть не в своїй тарілці.

І коли нарешті я очистився від свого гріха, почав виконувати завдання і зрозумів, як важливо для секретаря бути відповідальним, мої батьки вирішили розлучитися.