Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 24

Пан Прайс сів і почав неквапливо обшукувати мої речі. Зазирнув у всі кишені, відкрив усі замки, витрусив із торби форму на підлогу.

Не дивлячись на мене, пан Прайс запитав: «Знаєш, що я шукаю, Марку?».

«Ні», — сказав я.

«Наркотики».

Це слово мене ошелешило.

«Н-н-наркотики? — почав заїкатись я. — Які наркотики?».

Він подивився на мене дуже суворо. «Я не знаю. Які наркотики в тебе є?». Він відкрив один із моїх пеналів і почав зазирати в маленькі кишеньки для ручок.

Піт поповз по моєму тілу. Із долонь перетік на руки, а потім на шию. У скронях загупало, кров кинулася в обличчя й розпашіла щоки. Як і будь-який тринадцятирічка, якого щойно звинуватили у зберіганні наркотиків і поширенні їх у школі, я до болю захотів негайно втекти і сховатися.

«Не розумію, про що ви говорите», — запротестував я, але зовсім не так твердо, як збирався. Мені здавалося, що в цю мить я маю бути впевненим у собі. Або ні. Можливо, у цю мить я маю бути зляканим. Як говорять брехуни, упевнено чи злякано? Бо я хотів говорити навпаки. Мої невпевненості нагромаджувалися, як каміння, невпевненість від того, що я говорив невпевнено, заганяла мене у ще більшу невпевненість. Ця чортова петля зворотного зв’язку з пекла!

«Побачимо», — сказав директор, переходячи до рюкзака. Здавалося, кишень у ньому була сотня, і в кожній — купа підліткових дурниць: кольорових ручок, старих записок, дисків у тріснутих футлярах, висохлих маркерів, старий блокнот, із якого вирвали половину сторінок, пилюка, жмутки ниток і всяка різна фігня, яка накопичилася там за роки перебування в середній школі.

Мене заливало потом зі швидкістю світла, час розтягнувся, і мені здавалося, що ліниві миті мого втикання на годинник о дев’ятій ранку лишилися десь у палеоліті. Я ріс зі шаленою швидкістю й будь-якої миті міг померти. У світі лишилося тільки троє: я, пан Прайс і мій бездонний рюкзак.

Приблизно в мезоліті директор закінчив пошуки. Він нічого не знайшов і розхвилювався. Перекинув рюкзак догори дном, і з нього висипалося на підлогу все моє майно. Тепер пан Прайс пітнів так само сильно, як я, тільки я був у паніці, а він сердився.

«То що, сьогодні ти без наркотиків?» — він намагався говорити спокійно.

«Ага», — я теж намагався.

Директор розгорнув мої лахи і почав відбирати кожен предмет окремо. Він групував усі речі в маленькі купки на підлозі біля спортивного костюма. Куртка і рюкзак лежали тепер, порожні й неживі, на його коліні. Пан Прайс зітхнув і втупився у стіну. Як і будь-який тринадцятирічка, якого замкнули в кабінеті разом із чоловіком, який люто розкидає його речі, я ледве стримував сльози.

Директор іще раз прискіпливо оглянув речі, розкладені на купки. Нічого недозволеного й нелегального. Жодних наркотиків. Навіть нічого такого, що заборонено приносити у школу. Пан Прайс зітхнув і кинув рюкзак і куртку на підлогу до решти лахів. Нахилився і вперся руками в коліна, так що тепер його обличчя опинилося просто навпроти мого.