Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 79

Становлення путінського націоналізму відбулося за правління чотирьох українських президентів — Кучми, Ющенка, Януковича та Порошенка. Найкращі відносини Путін встановив із Леонідом Кучмою, уродженцем північно-східної України, який не викликав ідеологічної антипатії, адже сам у минулому належав до радянської номенклатурної еліти. Зате його небажаний наступник, Віктор Ющенко, став справжнім прокляттям для російських лідерів, які, не виключено, могли бути причетні до його отруєння восени 2004 року Президент Віктор Янукович видавався найбільш прийнятним, бо походив із Донбасу, а в Москві, за твердженням колишнього журналіста-розслідувача Сергія Лещенка та екс-глави МЗС Польщі Радослава Сікорського, мали компромат на нього ще з радянських часів. Партія регіонів тісно співпрацювала з російськими націоналістами у Криму Янукович справді виявився готовим виконувати усі російські вимоги: зрештою, він дав зелене світло контролю за СБУ з боку російських спецслужб та забезпечив їм свободу дій на українському півострові. Отже, взаємини Путіна з офіційним Києвом великою мірою залежали від того, хто саме перебував у президентському кабінеті на Банковій. Для нього мало значення, що Кучма ще за радянських часів був директором найбільшого у світі підприємства військово-промислового комплексу, Ющенко здавався «русофобом» та «націоналістом», який нібито працює на Америку, а ось Янукович був «ніким» — провінційним вуличним злодюжкою, який двічі відсидів у тюрмі.

Націоналізм Путіна та його прихильність до євразійства не проявилися одразу після його приходу до влади, але далися взнаки двома хвилями, у 2005–2007 і знов у 2011–2012 роках, коли його погляди у цій царині кристалізувалися, набуваючи все більш агресивного і ксенофобного характеру. Ключовим сигналом, що засвідчив напрям їхньої еволюції, була промова Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому 2007 року.

Дрейф Путіна до войовничого націоналізму та українофобії тривав паралельно з перетворенням Росії на «консолідований авторитарний режим» після Революції троянд у Грузії та Помаранчевої революції в Україні. Ці зміни було оприявнено в Путіновій ідеологічній тираді на Мюнхенській конференції та у його виступі на Бухарестському саміті НАТО 2008 року. Відтак вимоги Росії щодо визнання її гегемонії в Євразії зіткнулися з прагненням розвивати продуктивні відносини із Заходом — ця дилема стане першорядною для Москви в контексті україно-російської кризи.

Дії Путіна 2014 року шокували західних політиків, оскільки упродовж попереднього десятиліття більшість учених й «експертів» поводилися наче лунатики: аналізуючи, досліджуючи та інтерпретуючи відносини з Росією, вони ігнорували зміщення екс-тремістських поглядів із маргінесу політичного життя до центру формування кремлівської політики. Зокрема, мало хто розумів ставлення Росії до України, яке поступово набувало рис ворожості та зверхності, сягнувши кульмінації у російській військовій агресії, окупації та анексії частини іноземної держави.