Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 78

Якщо Донбас «російський», як стверджують приїжджі та місцеві російські націоналісти, то не Кремль, а українці є загарбниками. Відповідаючи на питання про російське вторгнення РФ, російський найманець сказав: «Чому ж вторгнення? Це російська територія. Ми визволяємо її». Інший російський солдат, який також воював на Донбасі, заявив: «Люди кажуть, що ми перебуваємо у чужій країні, але це не так. Це наша земля. Ця війна не просто матеріальна, вона духовна. Це боротьба проти цінностей західного світу». «Американці, — продовжив він, — не повинні намагатися побудувати демократію в інших місцях».

Російські націоналісти зазвичай не вважають, що воюють в іноземній країні, і відкидають думку про агресію РФ, позаяк Україна й Білорусь входять до складу «Росії». Білоруси — це штучна нація, а українці насправді є росіянами, стверджують у Російському інституті стратегічних досліджень. «Заступник міністра оборони ДНР» Басурін аж ніяк не є оригінальним у сприйнятті України як штучно створеної держави.

Один із командирів збройних формувань «ДНР» Олександр Матюшин, який називає себе «православним фашистом», пояснює: «Ми боремося за визволення усіх російських земель, і ми готові дійти до Дунаю». І додає: «Ми повинні взяти землю, яка належить нам по праву, і повернути її назад до складу Святої Русі», — та обурювався через несправедливість, яка розділила «російський народ». Доброволець Російського імперського руху пояснив журналісту BBC, що мета його від’їзду на війну в Україні — захищати російський народ, російську націю, чиї предки жили там століттями». Він прагне «захищати людей, їхню культуру, мову та православну релігію». Таких самих, як він, російських імперіалістів рекрутують на війну за допомогою плакатів, що закликають: «Допоможіть росіянам Новоросії». Конфлікт на Донбасі став для них «священною війною російського народу» в обороні «Бога, Царя і Нації».

ВИСНОВКИ

Процес опанування Путіним владних висот і створення міцної держави, який сягнув кульмінації у цілковито авторитарній політичній системі, було протиставлено як антитезу нестійкій і слабкій російській державі 1990-х років. Натомість український національний рух історично був антиімперським та визвольним і, за виключенням ідеології та практики ОУН, переважно спирався на демократичні принципи. Після 1991 року національне будівництво стало важливим аспектом чотирикомпонентного транзиту України, кінцевою метою якого було «повернення до Європи», що вимагало побудови демократичної політичної системи. Коли донецький клан намагався прийти до влади, фальсифікуючи вибори у 2004 році, або наслідувати авторитарну російську систему та вдаватися до повторної радянізації в 2010–2013 роках, українці мобілізувалися на дві демократичні революції.

Агресивне і шовіністичне ставлення до України виринуло на поверхню в роки, коли Росію очолив Путін, у формі «консенсусу, що нині консолідує російську еліту». Цей консенсус «дійсно пов’язує непримиренних антагоністів — бізнесменів і силовиків, лібералів і патріотів», він єднає та мобілізує російське населення навколо Путіна. Водночас в Україні — на відміну від Радянського Союзу та Росії, де великодержавний, імперський націоналізм та євразійські настрої були популярними протягом десятиліть, — етнічний націоналізм традиційно був електорально слабким, а війна, призвівши до зростання патріотизму і ворожості до кремлівського режиму, не спричиняла сплеску етнічної ненависті до російського народу.