Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 77

У пропаганді «російських» та «слов’янських» цінностей, і водночас відкиданні Європи лідери «ДНР» і «ЛНР» намагаються перевершити Путіна. Сергій Кондрикінський, керівник офіційної молодіжної організації ДНР «Молода республіка», заявив, що «європейські цінності нам чужі, ми повинні дотримуватися наших російських традицій». Прихильники «ДНР» і «ЛНР» вважають, що восени 2013 року Віктор Янукович ухвалив правильне рішення: не підписувати Угоду про асоціацію України з ЄС, оскільки пріоритетом для неї мала бути інтеграція з керованими Росією Митним та Євразійським союзами. Антизахідна ксенофобна риторика настільки ж поширена у медіях на окупованому Донбасі, як і в Росії.

Олександр Захарченко зазначав, що після 1991 року Захід накинув колишнім радянським людям власні цінності, експортуючи кока-колу, Міккі Мауса, блакитні джинси та «Плейбой», а також «демократію, яка передбачає, що в сім’ї можуть бути два тата чи дві мами». Цей приклад жонглювання страхами носіїв «традиційних цінностей» також мав свою передісторію. Західні науковці, які досліджували ставлення до осіб нетрадиційної орієнтації в Україні, майже цілковито зосереджували увагу на гомофобії українських націоналістичних партій, зокрема «Свободи». Водночас вони ігнорували поширення цього явища серед російських націоналістів в Україні. Між тим, Партія регіонів, як і «Свобода» за часів її присутності в українському парламенті, була силою, яка підтримувала законодавче обмеження прав членів ЛГБТ-спільноти. Заяви і політична практика «регіоналів», руху «Український вибір» Віктора Медведчука, партії «Вітчизна» («Родина») та організації «Оплот» були цілком співзвучні гомофобним настроям, які легко зустріти в путінській Росії, а з 2014 року — і на захоплених нею українських територіях.

КОГО НАСПРАВДІ СЛІД ВВАЖАТИ СЕПАРАТИСТАМИ?

Російські націоналісти та їхні маріонетки у своїй інтерпретації минулого та ідентичності усе перевертають догори дригом: це не вони сепаратисти, а українці. Оскільки українці та росіяни є «одним народом», то саме перші, точніше, «фашисти» з їхнього числа, і є сепаратистами, які прагнуть відірватися від «великоросів» та своєї природної російсько-євразійської домівки. Ґіркін перекладав відповідальність за політичний розкол на супротивника, кажучи, що сепаратисти — це українська влада, бо вона хоче відірватися від «російського світу». За його словами, «справжні сепаратисти є лише в Києві, оскільки хочуть відокремити Україну від Москви». У цьому сенсі в російській націоналістичній думці мало що змінилося з XIX — початку XX століття: «український сепаратизм», тобто прагнення до самостійності, і надалі вважають штучно сконструйованим і пропагованим із Заходу.