Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 56

7. Потужні авторитарні державні структури є ідеальною формою правління для Росії. Ґрінфельд пише, що російський націоналізм «був етнічним, колективістським і авторитарним».

РОСІЙСЬКЕ ІНАКОДУМСТВО В СРСР

Неофіційний, дисидентський російський націоналізм ніколи не був настільки організованим, як неросійський націоналізм у трьох країнах Балтії, Україні, Грузії та Вірменії. Неросійські націоналісти мали окресленого ворога в особі радянської та російської влади, натомість російські націоналісти ніколи не закликали до відокремлення Російської РФСР від СРСР, і більшість із них не вбачали в радянській державі свого ворога. Тими Іншими, проти кого найчастіше виступали неофіційні та офіційні російські націоналісти, були євреї та Захід, а пізніше також мусульманські народи та Китай. Розрив між дисидентами націоналістичних і демократичних поглядів був у Росії більшим, ніж у неросійських республіках, де національна демократія об’єднувала обидві групи. Проте неофіційний російський націоналізм був набагато кволішим, ніж його неросійські аналоги, позаяк мав великі можливості для вираження в рамках радянської системи, і те, що було дозволено публічно говорити росіянам, заборонялося українцям та іншим неросійським народам. Найбільш непримиренною розбіжністю між російськими та неросійськими націоналістами, зокрема українцями, було їхнє ставлення до Сталіна, і цей конфлікт довкола історії триває до наших днів. Хоча Сталін знищував і росіян, цей факт нерідко ігнорується російськими націоналістами, в тому числі й Путіним. Деякі з російських націонал-дисидентів були жертвами і переконаними противниками сталінської тиранії — найвідомішим серед них був Солженіцин, але і він наприкінці життя став прибічником диктатури Путіна. Тимчасом для українських націоналістів і патріотів до і після 1991 року масові злочини Сталіна проти людяності та організація ним Голодомору були і є визначальними моментами української національної ідентичності.

У 1970 році в Радянському Союзі з’явився націоналістичний самвидавний маніфест «Слово нації», який, за словами Людміли Алєксєєвої, проповідував «расизм, державний деспотизм та імперіалізм». Неофіційні російські націоналісти опублікували у самвидаві також видання «Віче», «Земля», «Московська колекція» та «З-під брил», які надали платформу для широкого кола поглядів, починаючи з російських націонал-лібералів і християнських націоналістів до націонал-більшовиків. Після висилки Алєксандра Солженіцина з СРСР у 1974 році та зростання кількості емігрантських російських націоналістичних публікацій шляхи неофіційних російських націоналістів і дисидентів демократичного спрямування рішуче розійшлися.

РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ У ПОРІВНЯЛЬНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

Два питання відрізняють позицію російських націоналістів сьогодні порівняно з їхніми поглядами часів СРСР. Перше — це ставлення до ісламського світу, який не сприймався ними як першорядна загроза в радянські часи, але нині змальовується у світі терористичних та міграційних викликів для Росії. Другим є питання Китаю та перспектив війни з цією густозаселеною країною. Вперше воно перейшло у практичну площину уваги радянських керівників та російських офіційних і неофіційних націоналістів у 1969 році у зв’язку з неафішованими семимісячними військовими сутичками на китайсько-радянському кордоні. Сьогодні, однак, Китай приваблює Росію як можливий союзник у створенні «багатополярного» світу для протистояння американській гегемонії.