Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 124

У 1990-х роках попередниця «Свободи», відома як Соціал-національна партія України (СНПУ), намагалася грати на гаслах, подібних до неонацистських. У 2004 році СНПУ перетворилася на націоналістичну популістську партію, яка отримала нову назву «Всеукраїнське об’єднання “Свобода”». Проти трансформації СНПУ виступили переважно російськомовні активісти зі східної України, які продовжили традиції СНПУ та її молодіжного крила, організації «Патріот України», в рамках Соціал-національної асамблеї. У 2014 році частина з них, а також футбольні ультрас, вступили до лав батальйону «Азов», базованого в Маріуполі.

У 2004 році лідера партії «Свобода» Олега Тягнибока виключили з парламентської фракції блоку «Наша Україна» через антисемітську промову, після чого подібних заяв він більше не виголошував. Водночас деякі інші діячі «Свободи» також виступали з антисемітською пропагандою. Натомість Дмитро Ярош, очільник «Правого сектора» у 2014–2015 роках, продемонстрував високий рівень толерантності щодо національних меншин. Ярош зазначав, що «Правий сектор» позитивно налаштований до тих, «хто приєднується до нас у боротьбі за державність української нації» і з повагою ставиться «до тих, хто визнає наше право бути господарями своєї долі на власній землі». «Правий сектор» висловлював незгоду з деякими расистськими поглядами, які лунали з боку представників «Свободи» та «Азова». Керівником інформаційного бюро «Правого сектора» став етнічний росіянин із Криму; крім того, у складі «Правого сектора» та «Азова» перебуває чимало російськомовних громадян України та Росії.

В умовах недостатньої прозорості української політики неможливо з усією переконливістю встановити джерела фінансування таких партій, як «Свобода» (втім, це стосується і решти політичних сил). За певними припущеннями, фінансову підтримку їй початково надавав Ігор Коломойський, а згодом — лідери Партії регіонів. Логіка фінансування «Свободи» в останньому випадку виглядає аналогічною підтримці Рінатом Ахметовим Радикальної партії Олега Ляшка: йшлося про те, щоб відібрати голоси в найбільших конкурентів «регіоналів» — спочатку «Нашої України» Ющенка, а згодом «Батьківщини» Тимошенко. На відміну від них, ані «Свобода», ані Радикальна партія ніколи не становили електоральної загрози для Партії регіонів, особливо на Донбасі та на сході України загалом.