Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 208

Всеросійський перепис 1897 р. враховував населення в містах Придунайських земель за мовною ознакою. Україномовних жителів у містах нараховувалось від 37 % (в Ізмаїлі) до 53,7 % (в Аккермані) від усіх жителів, росіян — від 20,2 % (в Аккермані) до 35 % (в Ізмаїлі). Більшість (83,3 %) становили уродженці Аккерманського й Ізмаїльського повітів. Віковий склад господарів свідчить, що більшість (77 %) належала до працездатної, активної у соціально-господарському плані групи від 21 до 50 років.

Українське населення проживало в усіх придунайських містах — Аккерман, Ізмаїл, Кілія, Рені. Порівняно з іншими національними групами, тут вони становили найбільшу етнічну групу — 42,5 %. Це становило 63,5 % від чисельності українського населення в усіх інших містах Бессарабїї. Росіян у придунайських містах було 22,8 %, що становило 23,6 % від чисельності російського населення в усіх інших містах Бессарабії.

Південна Україна у революційні роки

Революційні події 1917—1920 рр. на півдні України

Північне Причорномор’я та Приазов’я вирізнялися соціально-економічними, військово-політичними та мовно-культурними особливостями, котрі значною мірою впливали на революційні трансформації, та тими комбінаціями вертикальних й горизонтальних зв’язків, що формували модель суспільних відносин на наступні роки. Південь України характеризувався доволі високим рівнем економічного розвитку, значною питомою вагою здебільшого обрусілого міського населення та особливо заможного селянства. Наявність Чорноморського флоту та близькість до театру військових дій на Румунському фронті сприяли накопиченню в тилу російського війська значної частини військовослужбовців, а найбільший гарнізон чисельністю 50 тис. осіб розташовувався в Одесі.

Руйнування імперських форм державного управління відбувалося не лише на рівні центральної влади, але й на місцях. Вже у перші дні березня 1917 р. при міській думі Одеси виник громадський комітет на чолі з М. Брайкевичем, що був утворений із представників Всеросійської земської спілки, Всеросійської спілки міст, Військово-промислового комітету, ряду партій та організацій. Делегував своїх представників до комітету й виконавчий комітет ради робітничих депутатів. Громадський комітет трактував себе як колективний орган контролю за роботою органів самоврядування, висловив недовіру міській управі й думі та забажав взяти управління містом у свої руки через систему комісарів.

Нові керівники самоврядних інституцій не забарилися й з першими кадровими змінами, оскільки старий контингент чиновників не викликав довіри. На підставі чуток про підготовку контрреволюційних заходів були заарештовані міський голова Одеси Б. Пелікан, його заступник Мечников, член управи Альбранд і начальник в’язниці Перелєшин. Втім, громадський комітет сприймався частиною місцевого політикуму як явище випадкове.