Читать «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря» онлайн - страница 206

Подібні процеси спостерігаємо і в місті Ізмаїлі. Протягом квітня—серпня 1811 р. на поселення в Ізмаїлі претендувало 562 родини, 1386 чоловіків і 979 жінок. Більшість з них вважалися «сторонніми» — 95,3 %, і лише 4,7 % під час опитування показали, що раніше проживали в Ізмаїлі, але після того як розпочалися воєнні дії, втекли. При цьому 19 % «сторонніх» родин потрапили до Молдавії та Бессарабії з інших територій до початку російсько-турецької війни 1806—1812 рр., тобто у 1770—1805 рр., а більшість перейшли вже під час війни — 81 %. Вихідці власне з території Молдавії та Подунав’я становили всього 10 %, інші були з різних територій України, Росії, Білорусії, Туреччини, Австрії. За національною ознакою 42 % родин були українські, 17 % — турецькі, 12 % — некрасівські, 10 % — російські, 7 % — пилипонські, 6,5 % — молдавські, 4 % — болгарські, 1,5 % — вірменські, грецькі та циганські.

Українські жителі становили більшість тих, хто бажав оселитися в Ізмаїлі, — 556 чоловіків і 318 жінок. В основному 85,6 % з них до квітня—серпня 1811 р. «наймитували» в молдавських і бессарабських населених пунктах, у яких опинились з різних територій України, і лише 11,5 % цих людей були «корінними» жителями Молдавії та Бессарабії. Значний відсоток українського населення становили вихідці з Правобережної — 49,6 % і Південної — 28,5 % територій України. Слід зазначити, що третина українців, які перебували на території Молдавії та Бессарабії, були в минулому поміщицькими селянами.

Цікавим фактом є відсутність у документі українського населення з-за Дунаю, при цьому родини некрасівців були, навпаки, виключно з правого берега річки. Поясненням такому факту може бути стабілізація ситуації в Задунайській Січі, що призводила до міграції українського населення з російської території, а не навпаки, і, відповідно, втрата некрасівцями своїх місць проживання за Дунаєм. Некрасівська громада, що оселилася в Ізмаїлі, повністю була утворена з жителів селищ Дунавець, Катирлез, Серікіой, Караорман та інших, що були втрачені ними протягом 1804 — 1812 рр. на користь задунайських запорожців.

Російське населення Ізмаїла витримало роки тривалих блукань територією Молдавії та Бессарабії. З них більшість (74 %) перейшли протягом російсько-турецької війни, 26 % — упродовж 1770—1805 рр. Здебільшого це були родини з російських губерній: Ярославської, Орловської, Калузької, Тульської, Курської, Рязанської та інших — 62,5 % і з українських територій — Київської, Подільської, Чернігівської, Херсонської та Катеринославської губерній —37,5 %. Родини пилипонів становили вихідці з традиційних старообрядницьких слобід: Фузівка, Плоське, Злинка, Куничне, Червоний Яр, Караорман та інші, 66 % до Ізмаїла перейшли протягом 1806—1811 рр.

Протягом 20-х рр. XIX ст. українська і російська громади Ізмаїла продовжувала збільшуватися як за рахунок природного приросту, так і за рахунок переселень. Зокрема, новоросійський та бессарабський генерал-губернатор писав військовому губернаторові Бессарабії, що після оголошення амністії всім російським підданим утікачам, які перебувають у «володіннях Туреччини», перейшли особи «більшою частиною — росіяни та малоросіяни, вони є утікачами, які залишили свою Батьківщину і ховалися за кордоном».