Читать «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» онлайн - страница 5

Для нас, дітей, системну владу уособлювали великі погані двірники, які виштовхували нас із під’їздів, і безсердечні власники помешкань, які могли за несплату орендної плати викидати на вулицю цілі родини з речами. Я досі відчуваю їхній публічний сором. Але нашими найгіршими ворогами були поліцейські. Вони накидувались на нас, коли ми грали в стікбол на вулицях (з держаком від мітли та гумовим м’ячем Spalding), без жодних причин конфісковували наші палиці і змушували припинити гру. Позаяк у межах кілометру від нашого дому не було жодних ігрових майданчиків, вулиці були усім, що ми мали, проте нашим рожевим гумовим м’ячем ми створювали малесеньку небезпеку для громадян. Я пригадую, одного разу ми сховали кийки від поліції. Коп вибрав мене і змушував видати схованку. Я відмовився, тоді він сказав, що мене заарештують, і штовхнув на патрульну машину так, що об двері розбилася моя голова. Після того випадку я ніколи не довіряв дорослим у формі доти, доки вони не доведуть протилежне.

Із таким вихованням, повною відсутністю батьківського нагляду — адже у ті часи діти і батьки ніколи не перетиналися на вулицях — є очевидним, звідки взялася моя зацікавленість людською природою, особливо темною її стороною. Тож Ефект Люцифера дозрівав у мені багато років, починаючи із пісочниці в гетто, потім під час формального вивчення психології, аж я почав ставити масштабні питання і відповідати на них за допомогою емпіричних даних.

Структура цієї книжки є дещо незвичною. Вона починається із вступного розділу, який окреслює тему перетворень людського характеру. Добрих людей і ангелів, які починають робити погані речі, навіть злі, диявольські речі. Це порушує засадниче питання: наскільки добре ми себе знаємо, наскільки впевнено можемо прогнозувати, як вчинимо у ситуаціях, з якими ніколи раніше не стикалися. Чи здатні ми, як улюблений ангел Бога, Люцифер, раптом впасти у спокусу і заподіяти іншим немислиме?

Частина розділів детально описують перебіг Стенфордського в’язничного експерименту як приклад дослідження трансформації окремих студентів, коли вони виконували приписані випадковим чином ролі в’язнів або охоронців у в’язничній симуляції, що стала аж надто реальною. Розділ за розділом, у кінематографічному форматі, представлено хронологію подій. Наратив ведеться від першої особи в теперішньому часі, а психологічну інтерпретацію зведено до мінімуму. Лише після завершення дослідження, яке було припинене достроково, ми розглядаємо, чого воно нас навчило, описуємо й аналізуємо отримані дані, та обговорюємо залучені психологічні процеси.