Читать «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» онлайн - страница 3

Також я забув, що першу частину цієї книжки розпочав писати тридцять років тому в рамках контракту з іншим видавництвом. Проте відразу після початку я це припинив, тому що не був готовий знову пережити експеримент, після якого минуло так мало часу. Сьогодні я радий, що тоді не змушував себе продовжувати роботу, адже тепер настав кращий для цього час. Тепер я мудріший і здатний додати зріліше бачення цього і так непростого завдання. Тим паче, що паралелі між порушеннями в Абу-Ґрейб і подіями під час Стенфордського в’язничного експерименту надали нашому дослідженню вагомості, і це сприяє кращому розумінню психологічної динаміки страхітливих знущань, що відбувались у реальній в’язниці.

Другою важливою емоційною перешкодою в написанні стало моє повне особисте, інтенсивне залучення у вивчення зловживань і тортур у в’язниці Абу-Ґрейб. Як свідок-експерт для одного з тюремних охоронців з військової поліції, я із соціального психолога перетворився радше на журналіста-розслідувача. Я намагався дізнатися все, що міг про цього молодого чоловіка: проводив глибинні інтерв’ю, розмовляв і листувався з ним та членами його родини, збирав інформацію про службу у війську і роботі у тюрмі, спілкувався з іншими військовими, які з ним служили. Я намагався відчути, як це бути в його шкірі у блоці 1-А у нічну зміну, з 16:00 по 4:00, щодня, протягом сорока діб без перерви.

Як свідок-експерт я свідчив у суді про ситуативні впливи на вчинені ним зловживання. Мені надали доступ до декількох сотень цифрових фотографій цих аморальних вчинків. Це було огидне і неприємне заняття. Додатково, мені надали всі доступні на той час звіти з різних військових і цивільних слідчих комітетів. Позаяк мені повідомили, що в суді не дозволяють користуватись будь-якими нотатками, я мав вивчити напам’ять так багато критичних висновків, скільки зміг. Цей когнітивний виклик додався до колосальної емоційної напруги, що тільки посилювалася після винесення суворого вироку сержанту Айвену «Чіпу» Фредеріку, а я став неформальним психологом-порадником для нього та його дружини Марти. Згодом я став для них «Вуйком Філом».

Я був і розчарованим, і злим, насамперед через небажання військових прийняти жодну з пом’якшувальних обставин, вплив яких на жорстоку поведінку підсудного я детально описав на суді, що мало би зменшити вирок. Прокурор і суддя відмовилися взяти до уваги ідею, що ситуативні впливи можуть визначати поведінку людини. Вони підтримували стандартну концепцію індивідуалізму, яку визнає більшість людей нашої культури. Вона полягає в тому, що вина повністю «диспозиційно» лежить на сержанті Чіпі Фредеріку, адже він свідомо і раціонально прийняв рішення вчинити зло. Моє розчарування зростало ще й через те, що багато «незалежних» слідчих звітів вказували на провину старших офіцерів, на їхню бездіяльність і некомпетентність. Ці звіти, підготовлені генералами і урядовими посадовцями високого рангу, чітко показували, що саме військове й цивільне командування збудували «діжку дьогтю», в якій хороші солдати перетворювалися на «ложку дьогтю».