Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 88

Але… безглуздя, як це декому може видатись, однак мене стримувало, мені заважало моє природжене відчуття справедливості. Невинні не повинні постраждати.

А тоді, цілком несподівано, у мене виникла ідея, – її породила випадкова фраза, кинута під час невимушеної розмови. Я говорив із лікарем – якимось звичайним непримітним лікарем загальної практики. Він побіжно згадав, як часто скоюють вбивства, проти яких закон безсилий.

І він навів конкретний випадок – стара леді, його пацієнтка, яка нещодавно померла. Він був переконаний: смерть настала в результаті того, що подружня пара не дала їй приписані ліки. Ці двоє отримали значну вигоду від її смерті. Такі випадки, пояснив він, було абсолютно неможливо довести, але він все-таки був упевнений у своєму переконанні. Він додав, що постійно відбувається багато подібних випадків – умисні вбивства – і все абсолютно поза межею досяжності закону.

Це був початок всього. Я дуже чітко побачив свій шлях. І я вирішив скоїти не просто одне вбивство, а великомасштабне вбивство.

Я згадав дитячий вірш зі свого дитинства – лічилку про десятьох маленьких солдатиків. Коли мені було два роки, він зачаровував мене: невблаганне зменшення, відчуття неминучості.

Я почав таємно підбирати жертв…

Не буду вдаватися в деталі, як я це зробив. У мене була певна стратегія розмови, яку я використав майже з усіма, кого зустрічав, і результати в мене були дійсно дивовижні. Коли я лікувався у клініці, то дізнався про справу лікаря Армстронґа: за мною доглядала абсолютно непитуща медсестра, яка намагалася довести мені, що всі гріхи від вживання алкоголю. Як приклад вона навела випадок, що стався багато років тому в лікарні, коли лікар під дією алкоголю убив пацієнтку, яку оперував. Байдужі запитання, на кшталт де ця медсестра проходила практику тощо, дали мені всі необхідні дані. Я без труднощів вийшов на того лікаря і пацієнтку.

Розмова двох старих військових у клубі вивела мене на слід генерала Макартура. Чоловік, який нещодавно повернувся з Амазонії, надав мені нищівне резюме про діяльність такого собі Філіпа Ломбарда.

Обурена дружина одного високопосадовця з Майорки розповіла історію пуританки Емілі Брент і її бідолашної служниці. Ентоні Марстона я вибрав з великої групи людей, які скоїли подібні злочини. Через його цілковиту бездушність і нездатність відчувати відповідальність за відібране в когось життя я вважав, що він небезпечний для суспільства й недостойний жити далі. Колишній інспектор Блор цілком природно опинився у моєму списку – деякі з моїх колег активно обговорювали справу Ландора. Я дуже серйозно підійшов до цього злочину. Поліцейські як служителі закону мають бути надзвичайно чесні. У силу їхньої професії їхнім словам беззастережно вірять.

Нарешті справа Віри Клейторн. Я саме перетинав Атлантику. Була пізня година, і єдиними відвідувачами кімнати для куріння були я та симпатичний молодий чоловік на ім’я Г’юґо Гамільтон.

Г’юґо Гамільтон був нещасливий. Щоб заспокоїти душу, він забагато випив і вже був на тій стадії, коли йому треба було комусь виговоритися. Без особливої надії на якийсь результат я автоматично почав своє звичне розпитування. Відповідь приголомшила мене. Я як зараз пам’ятаю його слова. Він сказав: