Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 86

Він помовчав, а потім продовжив:

– Тож виходить – тільки що саме? Ось ситуація на ранок одинадцятого. Армстронґ «зник» (потонув). Залишається троє людей: Ломбард, Блор і Віра Клейторн. Ломбарда застрелили. Його тіло знайшли на березі моря – поруч із Армстронґом. Віру Клейторн виявили повішеною у своїй спальні. Тіло Блора лежало на терасі. Його голова була розчавлена важким мармуровим годинником, який, цілком розумно припустити, упав на нього з вікна.

Помічник комісара різко спитав:

– З чийого вікна?

– З вікна Віри Клейторн. Тепер, сер, розгляньмо кожен із цих випадків окремо. Спочатку Філіп Ломбард. Припустимо, він штовхнув на Блора цю брилу мармуру – потім він накачав Віру Клейторн наркотиками й повісив її. Нарешті, він спустився до моря і застрелився. Але якщо так, то хто забрав його револьвер? Оскільки револьвер знайшли в будинку біля самих дверей на сходах біля кімнати Ворґрейва.

Помічник комісара спитав:

– На ньому були якісь відбитки?

– Так, сер, Віри Клейторн.

– Але, Боже мій, значить…

– Я знаю сер, що ви хочете сказати. Що це Віра Клейторн. Вона застрелила Ломбарда, занесла револьвер у будинок, кинула мармурову брилу на Блора, а потім повісилася. І це цілком нормально – до певного моменту. У її спальні є стілець і на його сидінні сліди водоростей так само, як на її взутті. Видається, ніби вона стояла на стільці, поправила на шиї мотузку й відкинула стілець. Але стілець не був перекинутий. Він, як і всі інші стільці, акуратно стояв біля стіни. Це було зроблено після смерті Віри Клейторн, і зробив це хтось інший.

Отож, залишається Блор, і якщо ви скажете, що застреливши Ломбарда й змусивши Віру Клейторн повіситися, він вийшов і потягнув на себе велику брилу мармуру, прив’язавши до неї мотузку чи щось подібне – ну, я просто не повірю. Чоловіки не покінчують життя самогубством, і Блор був не таким чоловіком. Ми знали Блора, і він не був тією людиною, якій можна приписати прагнення до абстрактної справедливості.

Помічник комісара погодився з цим.

Інспектор Мейн продовжував:

– І тому, сер, на острові був ще хтось. Хтось, хто змився, закінчивши справу. Але де він був увесь час – і куди він подівся? У Стіклгевені люди повністю впевнені, що ніхто не міг покинути острів до того, як туди потрапив рятувальний човен. Але в такому разі…

Він замовк.

Помічник комісара сказав:

– У такому разі… – Він зітхнув, похитав головою, нахилився вперед: – Але в такому разі, хто ж їх убив?

Рукопис, відправлений у Скотленд-Ярд капітаном риболовецького траулера «Емма Джейн»

З ранньої юності я усвідомив, що в мені безліч протиріч. Для початку, у мене була невиправно романтична уява. Звичай кидати в море пляшку з важливими документами завжди захоплював мене малого, коли я читав пригодницькі історії. Це й досі захоплює мене – тому я це й роблю – пишу свою сповідь, а потім вкладу її в пляшку, закоркую та кину в море. Підозрюю, що шанс знайти моє зізнання буде один до ста, – і тоді (або я собі лещу?) досі нерозгадана таємниця вбивства буде пояснена.