Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 39

Блор нерішуче сказав:

– Гадаєте, вони на таке клюнули?

– Брехні легше повірити, ніж правді! Якби мешканцям повідали, що острів має бути ізольований, поки містер Оуен-Невідомий спокійно не переб’є усіх гостей, думаєте, вони повірили б?

Лікар Армстронґ докинув:

– Є випадки, коли я сам собі не вірю. І все ж…

Філіп Ломбард вищирив зуби:

– І все ж… саме так. Ви самі це сказали, лікарю.

Блор дивився на воду.

– Гадаю, ніхто б тут не зміг спуститися, – мовив він.

Армстронґ кивнув:

– Безперечно. Тут дуже стрімко. І де б він сховався?

– Можливо, у скелі є якась ущелина, – сказав Блор. – Якби ми мали човен, то обпливли б острів.

– Якби ми мали човен, – зауважив Ломбард, – ми б уже пливли звідси!

– Точно, сер.

Раптом Ломбард запропонував:

– Треба нам перевірити цю скелю. Існує лише одне місце, де може бути ущелина, – майже під нами. Якщо дістанете мотузку, то я спущуся, щоб перевірити.

– А чому б і ні, – погодився Блор. – Хоча на перший погляд це здається абсурдом. Піду пошукаю якусь мотузку.

Він швидко направився до будинку.

Ломбард дивився на небо. Хмари почали скупчуватися. Вітер посилювався.

Він глянув на Армстронґа.

– Лікарю, щось ви дуже мовчазні. Про що ви думаєте?

– Цікаво мені знати, – сказав задумливо лікар, – наскільки саме старий Макартур… божевільний.

IV

Увесь ранок Віра була неспокійна. Вона уникала Емілі Брент, відчуваючи до неї непереборну відразу.

Міс Брент сиділа за рогом будинку, сховавшись від вітру. Вона в’язала.

Щоразу, коли Віра згадувала її, їй ввижалося бліде обличчя утоплениці з волоссям, у якому заплутались морські водорості… Обличчя, колись гарненьке – а можливо, і безсоромно красиве – тепер уже недосяжне для жалю чи страху.

А Емілі Брент, незворушна й благочестива, сиділа та в’язала.

На головній терасі у високому кріслі, зсутулившись, сидів суддя Ворґрейв. Голова наче втиснулась у шию.

Глянувши на нього, Віра наче бачила чоловіка на лаві підсудних – юнака зі світлим волоссям, блакитними очима й здивовано наляканим обличчям. Едвард Сетон. У її уяві вималювалася картинка, як старечими руками суддя надягає на голову чорну шапочку й починає читати вирок…

За якийсь час Віра повільно попрямувала до моря. Вона блукала вздовж узбережжя аж до дальнього кінця острова, де сидів самотній старий, вдивляючись у виднокрай.

Генерал Макартур заметушився, коли вона підійшла. Він повернув голову, в очах була дивна суміш сумніву та підозри. Це налякало Віру. Він пильно розглядав її якусь мить.

Вона подумала: «Дивно. Схоже, наче він знає…»

Нарешті генерал сказав:

– Ах, це ви! Ви прийшли…

Віра сіла поруч із ним.

– Вам подобається сидіти й дивитися на море?

Він ледь кивнув головою.

– Так, – сказав він. – Тут прегарно. Чудове місце, щоб чекати.

– Чекати? – різко повторила Віра. – Чого ви чекаєте?

Він тихо відповів:

– Кінця. Але, гадаю, ви й самі про це знаєте? Це ж правда, еге ж? Ми всі чекаємо тут кінця.

Віра невпевнено запитала:

– Що ви маєте на увазі?