Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 14

XI

Коли пролунав гонг, Філіп Ломбард вийшов зі своєї кімнати й попрямував до сходів. Він рухався, неначе пантера, м’яко та безшумно. У ньому й було щось від пантери. Хижак, приємний на вигляд.

Він усміхався.

Тиждень?

Він збирався насолодитися цим тижнем.

XII

Одягнена на вечерю в чорну шовкову сукню, Емілі Брент сиділа у своїй кімнаті й читала Біблію.

Губи її при цьому ворушилися:

Потонули народи в ямі, котру викопали; у сітях, котрі приховали вони, заплуталася нога їхня. Пізнали Господа за судом, котрого Він звершив; злочинець спійманий учиненим руками своїми. Завернуть нечестиві до пекла.

Її вуста зімкнулися. Вона закрила Біблію.

Піднімаючись, пришпилила біля шиї брошку з жовтого кварцу й спустилася на вечерю.

Розділ третій

І

Вечеря підходила до кінця.

Страви були смачні, вино неперевершене, Роджерс чудово прислуговував.

Настрій у всіх покращився. Вони вже розговорилися і навіть зачіпали особисті теми.

Суддя Ворґрейв, розм’якнувши після відмінного портвейну, розважав байками, не зраджуючи своєї саркастичної манери, лікаря Армстронґа та Ентоні Марстона. Міс Брент розмовляла з генералом Макартуром, у них виявилося кілька спільних друзів. Віра Клейторн розпитувала містера Девіса про Південну Африку. Містер Девіс дуже добре володів цією темою. Ломбард прислухувався до їхньої розмови, і його очі звужувалися. Час від часу він обводив очима інших гостей, вивчаючи їх.

Ентоні Марстон раптом сказав:

– Які чудернацькі ці дрібнички, правда ж?

Посеред столу на круглій дзеркальній таці стояли невеличкі порцелянові статуетки.

– Солдатики, – сказав він, – Солдатський острів. Цікава ідея.

Віра нахилилася вперед.

– Цікаво, скільки їх? Десять?

– Так, саме десяток.

Раптом Віра вигукнула:

– Так цікаво! Існує дитяча лічилка про десятьох солдатиків. У моїй кімнаті цей вірш висить у рамці над камінною поличкою.

Ломбард сказав:

– У моїй кімнаті теж.

– І в моїй.

– І в моїй! – підтвердили всі майже хором.

– Цікавий задум, чи не так? – зауважила Віра.

– Надто по-дитячому, – буркнув Ворґрейв і сьорбнув портвейн.

Емілі Брент подивилася на Віру Клейторн. Віра подивилася на Емілі Брент. Обидві жінки піднялись.

У вітальні були відчинені панорамні вікна на терасу, звідки доносився приглушений шум морських хвиль, що билися об скелі.

– Приємний звук, – сказала міс Брент.

Віра відрізала:

– Ненавиджу його.

Емілі Брент здивовано глянула на неї. Віра почервоніла. Вона заговорила, але вже спокійніше:

– Не думаю, що це місце надто приємне під час шторму.

Емілі кивнула.

– Без сумніву, узимку будинок порожній, – сказала вона. – Мабуть, важко знайти прислугу на цей період.

Віра пробурмотіла:

– Сюди завжди, мабуть, важко знайти прислугу.

Емілі Брент відзначила:

– Місіс Олівер пощастило знайти цю пару. Та жінка – чудова куховарка.

«Кумедно, що люди похилого віку завжди перекручують назви», – подумала Віра й сказала:

– Так, гадаю, місіс Оуен справді пощастило.

Емілі Брент витягнула із сумки своє вишивання. Вона саме почала засиляти нитку, але зупинилася.