Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 246

На Подніпров’ї громадяться численні загони повсталих селян і козаків-випищиків. Павлюк намагається перетягти на свій бік і реєстрове козацтво. А ще заручитися допомогою донського товариства, в лавах якого завжди було чимало вихідців з України, а також поновити союзні стосунки з кримським ханом. Щоправда, відчутних успіхів досягти не вдається. Переговори з кримськими старшинами закінчились безрезультатно. Не вельми успішними виявилися й перемовини з реєстровим козацтвом. Запідозривши старшого реєстру Василя Томиленка у співчутті до повсталих, лояльна до короля та Речі Посполитої реєстрова старшина відібрала в нього булаву й польному коронному гетьману Миколаю Потоцькому таки вдалося залучити до складу каральних військ і козаків-реєстровців.

Вирішальна битва між повсталими козаками та коронними військами й козаками-реєстровцями відбулася на початку грудня 1637 р. в околицях села Кумейки, що за сім миль від Мошен. Павлюк привів під Кумейки чимале військо. Щоправда, переважна більшість вояків була погано озброєна — «не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси і сокири». Але, як зауважував сам Потоцький, всі йшли назустріч супротивнику «дуже сміливо і сердито». Ще більше замилування цією похмурою батальною картиною висловив королівський комісар Адам Кисіль, у серці котрого поруч з незаперечною лояльністю до короля і Речі Посполитої завжди залишалися сентименти й щодо своєї «милої руської вітчизни». «Гарна та громада людей, і дух у ній сильний, — з жалем писав Кисіль, — якби се так проти ворога Святого Хреста, а не проти короля, Речі Посполитої і Вітчизни своєї, — було б за що похвалити...»

Для загального результату битви визначальну роль відіграв той факт, що під Кумейками коронним військам навальною атакою кавалерії вдалося розірвати козацький табір, що траплялося не так уже й часто, а сказати точніше — лише зрідка. Бій тривав до пізньої ночі. «Не було такої корогви, яка б, зіткнувшись із табором, вийшла звідти цілою... Дісталася там і самому гетьману польському, під котрим постріляно двох коней», — свідчив учасник того несамовитого бою з королівського табору.

Становище повсталих стало критичним після того, як коронним жовнірам вдалося непоміченими прокрастися до їхнього табору та підірвати наявні запаси пороху. Аби їх поновити, а також привести із Запорозької Січі свіжі сили, Павлюк, Скидан та інша старшина вирвались із Кумейківського табору й попрямували до Чигирина, де знаходилися найближчі селітряні варниці. На чолі повсталих став отаман Дмитро Гуня. Саме йому вдалося належним чином мобілізувати пошарпані в бою козацькі полки й організовано вивести їх з-під Канева. Щоправда, відірватися від переслідувань коронних військ подалі Гуні все ж не поталанило. Підійшовши до містечка Боровиця (неподалік Чигирина), військо повстанців об’єдналось із загоном Павлюка, але рух далі було перекрито коронною армією. Жовніри поспіхом обладнали шанці й розпочали артилерійський обстріл супротивника.